Фото з відкритих джерел
Московська Церква ніколи не мала реальної свободи від держави, тож підпорядкування місцевої Православної Церкви московському релігійному центру означає не просто духовний зв’язок чи підтримання традиції – така підлеглість беззаперечно означає, що місцева Церква має підлеглість апарату російської держави.
Про це заявив митрополит Білоцерківський ПЦУ Євстратій (Зоря) на конференції у Вільнюсі, яка називається «Константинополь та Москва: трансформація церковної належності та вплив імперської політики», підкресливши, що історія виникнення та розвитку Православної Церкви у Центрально-Східній Європі нерозривно пов’язана з Києвом, як духовним і державним центром.
«Московія у своїх суспільних та державних основах походить не з європейської, а з ординсько-азійської парадигми. І в цьому контексті ми повинні підкреслити факт, який залишається актуальним донинішнього часу: Московська Церква за всю свою історію не мала реальної свободи від держави, але навпаки, в більшій чи меншій мірі, однак завжди була тісно інтегрованою з апаратом влади.
Саме тому на інституційному рівні підпорядкування місцевої Православної Церкви московському релігійному центру означає не просто духовний звʼязок чи підтримання традиції – така підлеглість беззаперечно означає, що місцева Церква має підлеглість апарату російської держави. Питання не в тому, чи існує така підлеглість, а лише в тому, в яких формах і до якого ступеню ця підлеглість здійснюється», – сказав владика.
Митрополит Євстратій розповів про історію автокефалії, про прагнення українського народу до церковної незалежності, про те, які наслідки мало нарощування церковної присутності на території України.
«Переконаний, що якби Україна, яка розпочала своє незалежне буття у ХХ столітті у той самий період, що і ІІ Річ Посполита, а також країни Балтії та Фінляндія, змогла зберегти цю незалежність тоді, у 1920-х роках, як зберегли її всі ці країни, то і автокефальна Українська Церква отримала би Томос приблизно на сто років раніше. Однак політичні умови склалися трагічно і для України, і для нашої Православної Церкви. Тому боротьба за свободу від кремлівського імперського контролю тривала значно довше, але всеодно завершилася успішно – утворенням Православної Церкви України, як Помісної і Автокефальної Церкви, яка має у Диптиху Вселенського Православ’я своє канонічне місце та права, рівні з іншими Автокефальними Церквами», – розповідав єпископ.
Він також зупинився на тому, як в жовтні 2018 р., у відповідь на численні апеляції та звернення як від церковних спільнот, так і від держави та суспільства України, Святий і Священний Синод Вселенського Патріархату однозначно і остаточно відкликав будь які наслідки листа Патріарха Діонісія від 1686 р., який був фальшиво витлумачений в Москві як нібито дозвіл повністю підпорядкувати Київську Митрополію під свою владу. На підставі цього рішення були визнані не дійсними всі заборони та анафеми, які Москва проголосила проти православних в Україні за їхнє законне бажання бути незалежними від російської влади.
Владика наголосив, що наслідки рішень Вселенського Патріархату 2018-19 рр. з канонічної точки мають стосунок до всієї історичної території давньої Київської Митрополії, куди входять і сучасні Білорусь та Литва.
«Не лише в Україні, але на всьому цьому просторі будь-які претензії Московської патріархії на свою юрисдикцію, тим більше на виключні права як самозваної «Матері-Церкви», є недійсними та суперечать канонічному порядку. Наше спільне завдання зараз – єднати зусилля, підтримувати одне одного, розширяти платформу протидії ідеології та практиці «русского міра». Щоби не лише успішно оборонятися від його агресії тепер, але щоби також дати шанс для майбутньої зміни в самій Росії. Аби вона з джерела небезпеки для сусідів та для самої себе трансформувалася у мирного та передбачуваного сусіда і, дозволимо собі цю мрію, навіть партнера», – резюмував митрополит.
