Фото з відкритих джерел
Православна Церква України нині становить беззаперечну й абсолютно живу реальність. Попри будь-які інституційні чи структурні недосконалості, які неминуче супроводжують кожне людське починання, йдеться про численну спільноту вірних, що шукає свій шлях до свободи у Христі – істину, яку ми зобов’язані чесно визнати.
Про це сказав у своїй доповіді митрополит Халкідонський Еммануїл у Вільнюській ратуші під час конференції «Константинополь і Москва: трансформації церковної належності та вплив імперської політики». Переказ доповіді дає видання orthodoxtimes.com.
Доповідь митрополита містила своєрідний аудит сучасних церковних викликів, в якому він застерігав від небезпеки інструменталізації канонічного права, зауваживши, що «ті самі канонічні тексти, які покликані гарантувати християнську свободу, інколи функціонували як інструменти контролю», тоді як «географія історично ототожнювалася з богослов’ям, кадастри єпископських територій набували сили догматів, а зранені люди опинялися… завислими між претензіями, що їх перевершують».
Еммануїл помістив дискусію в контекст живої пам’яті самого міста, зауваживши, що «місто Вільнюс має пам’ять, щільнішу, ніж це зазвичай дозволяє історичний наратив», адже воно пережило «завоювання й імперії, мапи, які неодноразово перекроювалися, а також ідентичності, нав’язані примусово». Він наголосив, що цей історичний досвід віддзеркалює складні церковні реалії Східної Європи сьогодні.
Звертаючись до України, він підкреслив, що «історія Православної Церкви в Україні є, мабуть, найхарактернішим прикладом такого переплетіння», позначеним «трьома розколами, розкиданими протягом століть, [які] сформували ситуацію виняткової складності, що не піддається спрощеним схемам». Він нагадав слухачам, що «всі дороги… зрештою ведуть до Нового Риму – Константинополя, де також міститься канонічний генезис цих Церков», і наголосив, що цей духовний і канонічний зв’язок «залишається абсолютно дієвим, перевершуючи будь-які адміністративні рішення чи політичні…»
Відкидаючи спрощені рішення, він відверто заявив: «Легких відповідей я не приношу… Я лише поділяю агонію – агонію кожного, хто спостерігає за церковними справами далеко від легкості партійних інтеграцій». Ця агонія, додав він, може стати спільним ґрунтом для наближення до істини.
Торкаючись рішення Вселенського Патріархату 2018 року щодо України, він підкреслив, що воно ґрунтувалося на канонічних засадах: «Вселенський Патріархат спирався на цей Канон… щоби перейти до визнання незалежності Церкви України та скасування давніх анафем. Рішення, без сумніву, з величезними наслідками». Водночас він визнав і важкий історичний спадок: «Нездатність… чітко встановити ясні канони щодо заснування нових автокефальних Церков залишає… винятково складну спадщину, яку Україна сьогодні змушена переживати за найвищої людської ціни».
У центрі його критики лежало фундаментальне питання: «Чи канонічний порядок служить і сприяє життю, чи, можливо, обмежує його й задушує?» Він із жалем констатував, що юрисдикційні суперечки «глибоко поранили церковні спільноти» й «відчужили велику кількість молодих людей, які… відвертаються від стерильних юрисдикційних конфліктів і чвар».
Паралельно погляд нашої церковної надії звертається й до болісного розриву між Константинополем і Москвою. Попри історичну вагу та серйозність канонічних наслідків, сама багатовікова церковна історія навчає, що навіть найглибші й зяючі рани з часом можуть бути приведені до повного й остаточного зцілення. Завершуючи, митрополит Еммануїл підкреслив, що саме Євхаристія має бути критерієм церковної автентичності: «Церква судиться й оцінюється на підставі якості спілкування, яке вона сама здійснює».
Промовляючи з Вільнюса – міста, яке знає ціну історичного оновлення, – він ствердив «повернення до сутнісного як живу й палаючу потребу», застерігаючи, що хоча форми спокуси змінюються, «її демонічна сутність зберігається цілісною й незмінною».
