Фото згенеровано ШІ
Матеріал Віктора Ягуна
Розкритий у Швеції кейс із монахинями Свято-Єлисаветинського монастиря з Білорусі – не аномалія і не «ексцес на місцях». Це логічний епізод у довгій, добре задокументованій традиції використання Російська православна церква як інструмента державної політики, розвідки та гібридного впливу.
Інституційний зв’язок між церквою і спецслужбами було формалізовано ще у 1943 році, коли Сталін відновив РПЦ як керований державою інструмент мобілізації, контролю й зовнішнього впливу. Відтоді церковна вертикаль вбудована у систему безпеки: через кадрові перевірки, агентурне прикриття, «пастирську дипломатію» і міжнародні поїздки. У радянський період ключовим куратором виступало НКВС, згодом – КДБ; у пострадянській Росії цю роль перебрали ФСБ та ГРУ. Тяглість не переривалася – змінювалися лише форми й риторика.
Сучасна модель дії в Європі спирається на кілька опор. По-перше, релігійне прикриття: монастирі, парафії, «гуманітарні» ініціативи мають високий кредит довіри і правовий імунітет у демократичних державах. По-друге, фінансові потоки: збір пожертв і торгівля культовою продукцією створюють неконтрольовані канали фінансування, зокрема для потреб збройних сил РФ. По-третє, ідеологічна легітимація війни: релігійна мова «святої боротьби» знімає моральні бар’єри, нормалізує агресію та знецінює санкційний тиск. По-четверте, мережі впливу: через паству і симпатиків формується лояльне середовище, здатне впливати на громадську думку і політичні дискусії.
Європейська вразливість полягає не в браку інформації, а в інерції мислення. РПЦ часто сприймають як автономного релігійного актора, тоді як у російській системі вона є частиною державної машини – з чіткою ієрархією, дисципліною і підзвітністю силовому блоку. Саме тому випадки, подібні до шведського, слід трактувати не як кримінальні епізоди, а як елементи скоординованої кампанії.
Висновок простий і незручний: російська православна церква в Європі – це не лише про віру. Це про розвідку, гроші, пропаганду і підготовку ґрунту для дестабілізації. Історія з 1943 року дає достатньо підстав, щоб перестати робити вигляд, ніби йдеться про випадкові відхилення, а не про системну державну практику.
