Фото з відкритих джерел
15-го грудня виповнюється сім років від постання ПЦУ
Напередодні Об’єднавчого собору, фактичного дня єднання Української Церкви, наш проєкт завжди просить підбити підсумки у експертів, вчених, державників, віруючих військових, розпитуючи про те, як вони оцінюють цю подію та й самі роки буття Церкви.
А напередодні сьомої річниці, ми вирішили поговорити із вірянами, які були присутні на Соборі. Нагадаємо, що кожен єпископ – учасник Собору міг запросити вірянина, і це були дуже поважні, часом відомі на всю область, люди своїх єпархій.
ЗГАДУЮ ЦІ ДНІ, ЯК ОДНІ З НАЙВАЖЛИВІШИХ У МОЄМУ ЖИТТІ
Аліна Коваль, депутатка Хмельницької обласної ради. Військовослужбовиця. У минулому – волонтерка, випускниця програми LSE IDEAS Лондонської школи економіки, колись: журналістка та підприємиця.
Згадую ті дні, як одні з найважливіших у моєму житті. Коли вже спочилий владика Антоній (Махота) запросив мене до делегації від Хмельницької єпархії, я навіть не повірила і сумнівалася, чи гідна такої честі стати свідком народження Української незалежної Церкви.
Я вела конспект ведення Собору, записувала весь процес, оголошення голосувань. Дуже переживала.
На територію Софії Київської ми прибули по сьомій ранку, виїхали близько шостої вечора. Закритий формат передбачав вилучення мобільних телефонів, звʼязок глушили спецслужби. Впродовж цього часу лише вода і чай/кава, ніяких обідів поки тисячі людей мерзли на площі (цілком згодна).
Сама процедура голосувань була наближена до звичних нам сесійних засідань в маленьких радах. Перші питання порядку денного делегати голосували підняттям руки, члени лічильної комісії вели підрахунок по закріплених секторах.
Вибори Митрополита Київського були таємними, за попередньо узгодженою процедурою, яку все ж таки окремо голосували на соборі. Тому бюлетені з іменами усіх архієреїв підготували прямо під час собору, ставили печатку на столі президії, видавали за паспортом. Кабінки для голосувань розташували біля входу, а прозорі урни біля престолу. Підрахунок голосів вели на місці, у всіх на очах і дуже швидко. Перший тур голосували ми всі, другий – лише архієреї. Ведення Собору було англомовним, так як головував Еммануїл Гальський, коментарі і виступи були українською.
Це щодо процедури. А от емоційний бік того дня вкласти в слова важко, надто багато було різних інтонацій, вразливих моментів сильних людей, усвідомлення ваги кожного слова, невідворотності історичної відповідальності. Не інакше, як святі стіни Софії Київської допомогли. Слава Богу за все!
Обʼєднавчий Собор у стародавній Софії Київській мав доленосне значення для країни, і це розуміння було вже тоді. Але я не очікувала, що події будуть розгортатися так драматично.
Зараз це вже історія, про яку багато писали, та мені випало бути присутньою в Теплій Софії при доволі жорсткій розмові Святійшого Філарета з владиками… Ця розмова тоді налякала мене, тому що ставила під загрозу усю велику справу утворення помісної Церкви в Україні. Знала, що тисячі людей очікували на Софійській площі і багато мільйонів українців по всьому світу.
Дякую Богу за нашу ПЦУ, за нашого Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія. Завжди думаю, що Господь тоді Сам провів нас.
Дай же нам, Господи, єдності і твердості у подальшому розвитку і розбудові рідної Церкви.
Я БУВ НЕЙМОВІРНО ЩАСЛИВИЙ, БО РОЗУМІВ, ЩО ПРИСУТНІЙ НА ПОДІЇ, ЯКА ТРАПЛЯЄТЬСЯ РАЗ НА 1000 РОКІВ
Сергій Рудик, народний депутат України, жертводавець Української Церкви:
Я вірянин Київського патріархату, там охрестився, підтримував українську Церкву і вдома на Буковині, і на окрузі на Черкащині, де обирався.
А 2014 року я приїхав у Маріуполь, побачив у якому стані там українське православ’я, допомагав там звести каплицю та створити центр для переселенців.
Власне, Донецький владика Сергій, який жартома казав, що ви перший нардеп, якого зацікавила Українська Церква в Маріуполі і запросив мене стати делегатом собору.
Тому і публічно, і непублічно, але я опікувався справами Української Церкви. Звісно, що я мріяв про об’єднання та визнання українського православ’я, і працював на це. Сподівався, що об’єднання відбудеться за президентства Ющенка, коли приїжджав з візитом патріарх Варфоломій, я залишився єдиним заступником мера, який займався візитом і не пішов у відпустку. Тоді ані визнання, ані об’єднання не відбулося.
Потім стартував початок автокефальної кампанії, 2018-го року, після довгої паузи знову з’явився шанс це зробити. Я спілкувався із покійним Андрієм Парубієм, із Ростиславом Павленком, стежив. Мені було достатньо постояти в куточку та стати свідком історичної події, але коли дізнався, що я ще й делегат з правом голосу, то це була вершина щастя. Владика Сергій подзвонив мені 14-го і сказав ввечері зранку бути на задньому вході в Софії (бо там особливі заходи безпеки). І прийшов і все… Я опинився у тому, про що до 2008 року боявся навіть мріяти. Я був причетний до події, яка вірив що відбудеться, але думав, що точно не за мого життя. Світські делегати від УПЦ КП голосували за ліквідацію КП. Були затримки перед цим голосуванням.
Далі ми взнавали, що вісім делегатів МП не прибули, Москва таки працювала, когось закривали, когось переховували, комусь блокували двері. Але це в даний момент не мало значення, відбувалася подія на 1000 років.
Групи делегатів від єпархій сиділи разом. Вийти з Софії були практично неможливо. Я пам’ятаю, що коли вийшов, попросив колег (вони тоді стояли біля Софії, на фронті зараз) купити булочок. І навіть запропонував булочку майбутньому предстоятелю. Він тепло посміхнувся. Не знаю, про що думав, очікуючи, що стане священником номер один. Історичні миті зазвичай краще осягнути з відстані. Втім, вагу тієї події ми розуміли одразу. Бо дуже довго до неї йшли. Але подальший хід Церкви, попри всі труднощі, попри війну показав, що все, що відбулося в Софії було продиктовано і історичною логікою, і плодом зусиль багатьох поколінь, і волею Бога.
ВСІ ЖИЛИ З ВІДЧУТТЯМ, ЩО МЕТА ВИЩА ЗА КУЛУАРНІ ТА КОНФЕСІЙНІ РОЗБІЖНОСТІ
Валентин Гребенник, 2018 року – вірянин, зараз священник
Перед Об’єднавчим собором я працював у статутній комісії від УПЦ МП (московський патріархат в Україні – ред.) перекладачем, а потім якось органічно став делегатом від одного з владик (кожен архієрей міг запросити на Собор священника та вірянина). Ми послужили 13-го грудня в Андріївській церкві, а 15-го потрапив на Собор. І, звісно, я хотів туди потрапити, це була велика Божа ласка.
І ми всі мали побоювання. Автокефальний процес був досить стрімким, між всіма трьома юрисдикціями раніше були тертя, непорозуміння. І ніхто не знав, як воно піде. Уповали на Святий Дух.
Ми перед Собором здали мобільні телефони. Я працював у секретаріаті, перекладачів цього разу надала держава.
Перебіг собору в цілому відомий. Були тривожні моменти, і навіть є фото, де Порошенко стоїть на дворі склавши руки біля владики Емануїла. Але всі дуже чітко розуміли, що перед Софією люди, які стоять на морозі. І всім здавалося жахом – вийти до них з фіаско. Хтось навіть жартував: давайте всіх тут закриємо, як на конклаві і не вийдемо без спільної згоди. Але всі жили з відчуттям, що мета вище за кулуарні та конфесійні розбіжності. Таке враження, що всі відчували: якщо не зараз, то це історичне вікно зачиниться. Але коли принесли бюлетені, пішло голосування, об’єднання було проголошене, предстоятеля обрано, то всі вийшли з відчуттям, що процес завершено. Владика Олександр (Драбинко) взяв з собою хрест та Пересопницьке Євангеліє, на ньому всі розписалися: ієрархи, екзарх, покійний Андрій Парубій, президент. Копія Євангелія стала історичною.
Після Собору була вечеря у митрополичому домі і всі дуже раділи. Владика Симеон (Шостацький) співав многоліття. Всі архієреї вже і співали пісень, і тости проголошували. Мені казали, що владики з колишньої КП були приємно подивовані, що єпископи МП щиро співали, розкуто та якось… щасливо поводилися.
Ми не знали, якою буде поведінка нового предстоятеля, але він з перших днів показав, що буде проводити об’єднавчу політику, де до всіх буде ставлення, як до співбратів. На момент отримання Томосу за якихось неповних три тижні після Собору всі побоювання були зняті. Звісно, наступні роки були випробовуванням, у тому числі президентськими виборами, але єдність утвердилася.
За ці роки жоден з учасників МП не пошкодував про свій вибір. І думаю, що ті архієреї МП, які побоялися і не приїхали, теж багато що зрозуміли після вторгнення. Ми всі пам’ятаємо, що табличок для ієрархів МП було десять (Філарет Львівський, Онуфрій Харківський, Нікодим Житомирський, Софроній (вже спочилий з Черкас) з вікарієм, владика Володимир з Володимира-Волинського, Анатолій Сарненський і Агапіт), а сміливості таки прийти стало тільки двом. А іншим і далі її не вистачає. Тому так, я радію, що сподобився участі у соборі. А те, що я захотів стати священником, найкраща оцінка та показник моєї довіри до Церкви.
Думки про попередні річниці ви можете, прочитати, зокрема, тут.
і тут
і тут
і тут
і тут
і тут
