Фото з відкритих джерел
Блог Андрія Стародуба на РІСУ
Критичний аналіз «екскурсу» історії автокефального руху в Україні, представленого митрополитом УПЦ МП (московський патріархат в Україні – ред.) Антонієм (Паканичем).
В Українській православній церкві, що перебуває в єдності з Московським патріархатом, триває щось на кшталт «внутрипартийной дискуссии» щодо питання автокефалії. Позицію «автокефалістів» озвучує ректор КДА архієпископ Сильвестр (Стойчев), а його «опонентом» виступає керуючий справами УПЦ МП (московський патріархат в Україні – ред.) митрополит Антоній (Паканич).
З огляду на специфіку цієї структури, немає особливих підстав вважати, що йдеться про щось більше, ніж імітацію для «зовнішніх» – української держави та суспільства, – метою якої є «покращення іміджу» та створення оманливої ілюзії готовності до «еволюції» та діалогу.
Показово, що обидва ієрархи загалом мають «москвоцентричні» орієнтири у баченні церковної історії, оперуючи відповідними – найчастіше вирваними з контексту – прикладами. Водночас «історичний екскурс» митрополита Антонія щодо автокефального руху в Україні у ХХ столітті* виходить навіть за межі простого слідування «московським наративам»: він повністю базується на перекручуваннях, замовчуваннях і навіть відвертій неправді.
Спробуємо розібратися, що саме не так із твердженнями митрополита.
1. «У жодному з періодів українських автокефальних прагнень сама ініціатива не народжувалася переважно з внутрішнього церковного середовища, а була зумовлена політичними і національно-державними обставинами. Уже в часи Української Народної Республіки церковний рух за автокефалію розглядався як складова процесу утвердження Української незалежної держави». У 1917 році вимоги церковної самостійності прозвучали на єпархіальних з’їздах духовенства та мирян в українських єпархіях РПЦ раніше, ніж були озвучені гасла повної державної самостійності України. Тобто де-факто цей рух, попри інтерпретацію владики Антонія, походив «зсередини» самої Церкви (а не був нав’язаний ззовні) і, що цікаво, навіть «випереджував» політичний «порядок денний».
2. «В політичних колах вона сприймалася як один із атрибутів державного суверенітету, тому ідея її здобуття почала активно проводитися Центральною Радою та її прихильниками, незважаючи на їхню соціалістичну позицію та скептичне ставлення до Церкви загалом». У яких саме «політичних колах»? Який «атрибут державного суверенітету»? Це радше «плетіння словес». Факти ж свідчать, що Центральна Рада як така у 1917 році взагалі не займалася «церковним питанням», а її підтримка діячам церковно-самостійницького руху була спорадичною й суто номінальною. Неможливо зі стовідсотковою впевненістю верифікувати історію про зустріч почесного голови Всеукраїнської православної церковної ради архієпископа Олексія (Дородніцина) з головою ЦР Михайлом Грушевським, на якій той нібито сказав: «Обійдемось без попів!». Проте загалом цей сюжет є досить ілюстративним і суттєво підважує спробу представити автокефалістський рух як політично «інспірований» та/чи «маніпульований».
3. «Крім того, у тому ж 1917 році, всупереч позиції ієрархії в Києві була самочинно утворена Всеукраїнська Православна Церковна Рада, що стала керівним органом прихильників автокефалії Української Церкви і була визнана як законна церковна влада Центральною Радою». Це важко коментувати, оскільки необхідні роз’яснення виявляться надто розлогими.
Якщо ж коротко, то важливим є наступне:
а) ВПЦР було створено для скликання Всеукраїнського православного церковного собору. Саме цей Собор (а не Рада) мав визначити і статус, і порядок управління Православною Церквою в Україні.
б) Якою б не була початкова позиція ієрархії щодо ВПЦР, у підсумку її було визнано як щось на кшталт «Передсоборної Ради», а її члени увійшли до складу учасників Всеукраїнського Собору 1918 року. Про нього, до речі, митрополит Антоній не згадує жодним словом (чи не дивно, якщо йдеться про «установчий Собор» тієї Церкви, справами якої він нині керує?) – адже не може оголосити його «неканонічним», оскільки скликання благословив патріарх Тихон (Беллавін). А автономія (залишимо за рамками цього тексту дискусію про те, що то реально була за «автономія») УПЦ – була проголосована саме на цьому Соборі й затверджена Всеросійським Собором 1917–1918 років.
- «Тогочасні події 1917–1919 років в державі можна охарактеризувати як період переворотів, який звісно відображався на ставленні до Української Церкви. У 1918 році в результаті перевороту Центральну Раду змінив уряд гетьмана Павла Скоропадського. У цей час влада практично не чинила тиск на Православну Церкву, відтак проавтокефальні настрої на певний час згасли». Владика або не знає, або «не знає», що на державний переворот 29 квітня 1918 року генерала Скоропадського благословив керуючий Київською єпархією єпископ Никодим (Кротков)😊. До речі, якщо історики з лона УПЦ МП (московський патріархат в Україні – ред.), на яких посилається Паканич, вважають, що Гетьман не прагнув автокефалії Української Церкви – то вони глибоко помиляються. Хотілося б також побачити конкретику на підтвердження тези про те, що «проавтокефальні настрої на певний час згасли». Чи йдеться лише про те, що ієрархії та (про)російським активістам вдалося усунути ключових українських діячів зі Всеукраїнського Собору? Але це точно не тотожно «згасанню настроїв».
- «У 1919 році до влади прийшла Директорія Української Народної Республіки, яка окремим законом проголосила автокефалію Української Церкви. Архієреїв, зокрема, і Київського митрополита, було ув’язнено і відправлено у заслання». Не будемо чіплятися до хронологічної неточності (Гетьман Скоропадський зрікся влади 14 грудня 1918 року), але порадіємо, що сюжет з оголошенням автокефалії 1 січня 1919 року описано так «обтічно». І це не випадково – можна було б і тут розгорнути розповідь про «неканонічність», але є один нюанс. На відміну від Радянської Росії, в цей час в Україні Церкву не було відділено від держави. А отже, уряд цілком мав право оголосити автокефалію. Арешт та ув’язнення архієреїв – безумовно, не найкраща сторінка церковно-державної взаємодії того періоду. Проте, як пізніше показав досвід міжвоєнної Польщі, позбавлення кафедр та депортація найактивніших і невиправних політиканів-русофілів – таки цілком дієвий метод…
- «В умовах відсутності централізованого управління «активізувалися автокефальні ініціативи окремих груп духовенства й мирян». У 1920 році Всеукраїнська Православна Церковна Рада проголосила автокефалію Української Церкви. А у 1921 році скликаний прихильниками автокефалії «Перший Всеукраїнський Церковний Собор», участь у якому не взяв жоден з архієреїв, підтвердив проголошену автокефалію. Крім того, прихильники автокефалії без участі єпископів звершили самочинні «єпископські хіротонії», чим спричинили виникнення самосвятського розколу». У цьому абзаці нашвидкуруч створено неоковирний «мікс» цілої низки фактів і подій. Варто уточнити, що ВПЦР, яка в травні 1920 року оголошувала автокефалію, – це не та сама організація, яка скликала Всеукраїнський собор 1918 року. А причини того, чому в Соборі УАПЦ 1921 року не взяв участь жоден архієрей, – значно складніші і не настільки очевидні, ніж може здатися. Адже єпископи, готові підтримати український автокефальний рух, були. І Москва доклала титанічних зусиль, щоб жоден із них не приєднався до групи українського духовенства та мирян. Втім, увесь цей абзац написано виключно з метою відсилки до «самосвятства» – штампу, який РПЦ використовує в усіх незручних ситуаціях, коли йдеться про український церковний рух.
- «Варто вказати, що у межах Української держави вже існувала канонічна Українська Церква, яка з 1918 року мала статус автономії. Саме до її складу входили єпископат, духовенство, чернецтво та віряни». Раз владика Антоній вирішив згадати про УПЦ формату 1918 року лише після того, як розповів про УАПЦ формації 1921-го, то я також пропоную невеликий хронологічний «стрибок». А саме – до подій 2–4 вересня 1922 року, коли в Києві відбулася Нарада (саме так – «Совещание», оскільки Собор радянська влада скликати не дозволила) духовенства та мирян УПЦ в єдності з Московським патріархатом. На ній вирішувалося питання самостійності. Від Москви тоді прагнули відділитися з тієї причини, що владу в РПЦ на той момент захопили «обновленці», а Патріарха Тихона (Бєллавіна) усунули від управління та відправили під домашній арешт. Тобто відкрито йшлося про автокефалію – і пропонував її не якийсь «бунтівний піп», а сам патріарший екзарх митрополит Михаїл (Єрмаков). Передбачалося тоді розпочати діалог з УАПЦ, перейти до реальної собороправності, зробити поступки щодо українізації тощо.
Це все не було реалізовано, а зрештою – всі ті рішення скасував сам Тихон, коли вийшов з-під арешту та заприятелював із радянською владою (читати можна в будь-якій послідовності – заприятелював і вийшов). Але важливий сам факт: нічого аж такого страшного в тому, щоб жити на засадах автокефалії та навіть пробувати знайти компроміс з опонентами, в Українському екзархаті РПЦ тоді не бачили…
- «У подальшому, в силу активізації обновленського руху, жорстоких гонінь на православний єпископат, духовенство, чернецтво і мирян проавтокефальні рухи на території Україні вчергове згасають». Аж настільки «згасають», що в 1924 році на цьому ґрунті – прагнення автокефалії – від РПЦ відокремлюються чергові єпископи: Павло (Погорілко), Феофіл (Булдовський) та інші. Їхні єпископські хіротонії в нинішній УПЦ (московський патріархат в Україні – ред.) не будуть же ставити під сумнів? Та й з «обновленцями» все не так однозначно – у 1925 році найбільша з цих структур, так звана «Синодальна» Церква Пімена (Пєгова) – архієрея ще з дореволюційним рукопокладенням – також оголосила автокефалію. І геть не тому, що цього прагнув митрополит-росіянин – це було відповіддю на «низовий» запит.
- «Фактичне відродження автокефальної ідеї виникає під час Другої світової війни та окупації України. Співіснування, якщо не співпраця, з окупаційним фашистським режимом з самого початку ставило під сумнів чистоту цієї ініціативи. Крім того, окупаційна влада, зокрема в Україні, керуючись вказівками ідеологів фашизму щодо насильницького дроблення Церкви та сприянню національних церков, активно підтримувала «автокефалістів» – послідовників самосвятської «церкви», утвореної у 1921 році. Тим не менше, більша частина української пастви окупованих областей не підтримувала «автокефалістів», а натомість перебувала в юрисдикції автономної Церкви України, яка була відновлена на Соборі у Почаївській Лаврі у 1941 році більшістю православних єпископів, які опинилися в окупації». Попри віртуозне навішування на прихильників церковної самостійності «ярлика» «посібників нацистів», варто зазначити, що він не надто співвідноситься з реальністю. По-перше, співпрацювали з окупаційною владою як «автокефальні», так і «автономні» ієрархи – іншої «опції» просто не існувало. По-друге, де-юре структури УАПЦ формації 1942 року були Адміністратурою Церкви в Генерал-губернаторстві, яка, своєю чергою, була похідною від Польської автокефальної православної церкви. Жодної спадкоємності з УАПЦ 1921 року в них не було, всі «автокефальні» українські архієреї були традиційно рукопокладені – сумнівів у їхніх хіротоніях бути не може. До речі, очільник «автономної» УПЦ Олексій (Громадський) – також отримав свої свячення в ПАПЦ і був не просто одним з єпископів цієї церкви, а важливою фігурою в боротьбі за її автокефалію…
- «Одним з результатів релігійної політики окупаційної влади, став Собор у Пінську, що відбувся у 1942 році за участі автокефальних архієреїв. Собор легалізував ієрархію самосвятської «церкви» і прийняв її духовенство без звершення над ними хіротонії. У тому ж році окупаційна влада визнала УАПЦ. Слід зазначити, що ні в роки війни, ні пізніше жодна Помісна Церква не визнала самосвятську церкву «канонічною». Зі звільненням України від німецьких окупантів «більшість автокефального духовенства полишили Україну» (с. 110). Інша ж їхня частина приєдналася до Руської Церкви, при цьому над ними звершувалися повторні хіротонії». Це один із найконцентрованіше неправдивих абзаців. Жодної «легалізації ієрархії самосвятської церкви» у 1942 році не відбулося, ні один з єпископів УАПЦ 1921 року не був прийнятий у сущому сані. Нижче духовенство на місцях отримувало, де-факто, закамуфльовані пересвячення. Жодна Помісна Церква не визнавала УАПЦ формації 1942 року з тієї елементарної причини, що її автокефалія ніколи офіційно й не проголошувалась. Факти післявоєнних «пересвячень» окремих осіб у МП та РПЦЗ самі по собі нічого не доводять, адже чинність хіротоній, здійснених з благословення митрополита Діонісія (Валединського), ніким – окрім росіян та деяких їхніх сателітів – під сумнів не ставилась.
- «Третя хвиля автокефального руху відбулася наприкінці 80-х років ХХ століття. І тоді прагнення церковної незалежності вже відверто корелювало з процесом розпаду СРСР та розбудови української державності, що знову підкреслює її політичний вимір. Відновлення ієрархії автокефальної Церкви в Україні відбулося особами із сумнівними хіротоніями. У 1991 році, у тому числі й через політичні чинники, виникає автокефальний рух вже і всередині Української Православної Церкви, яка у 1990 році отримала самостійність і незалежність у своєму внутрішньому управлінні. Цей рух пов’язаний з діяльністю митрополита Філарета (Денисенка), який у подальшому за свою розкольницьку діяльність, авторитарний спосіб управління Церквою та аморальне життя був позбавлений сану та чернецтва, а згодом і анафематований». Абстрагуймося від того, що владиці важко приховати «тугу за СРСР», розпад якого призвів до «нової хвилі» автокефального руху. Зупинімось лише на тому, що згадані «особи з сумнівними хіротоніями» – це Віктор-Вікентій Чекалін, і вся історія його діяльності в той період є спецоперацією КГБ (Москви) проти українського церковно-самостійницького руху. Так, тут справді є «політика», але не зовсім та, про яку нам хотів би розповісти митрополит. До того ж фактично всі хіротонії за участі Чекаліна були виправлені архієреями, чиї свячення безсумнівні – зокрема, колишнім патріаршим екзархом РПЦ в Україні митрополитом Філаретом (Денисенком). Останній ж справді є складною й неоднозначною постаттю, але апелювати зараз до сміхотворної «анафеми», виголошеної Москвою, – це моветон. Втім, не сумніваюся, що для митрополита Антонія (Паканича) і гетьман Мазепа – законно відлучений від Церкви «зрадник» Росії, приречений на «вічну Гієну вогняну»…
- «Реакцією на діяльність митрополита Філарета став Харківський Архієрейський Собор 1992 року, який обрав Предстоятелем Української Православної Церкви Митрополита Володимира (Сабодана), вніс зміни і доповнення до Статуту про управління Української Православної Церкви та визначив основні напрямки діяльності Української Православної Церкви на майбутнє. Не відкидаючи можливість автокефалії, Собор вказав, що «це серйозне питання потрібно вирішувати з миром Божим, терпінням та щирою молитвою і згідно Церковних Правил і Канонів, а не насиллям та погрозою». У тексті є декілька відсилок і непрямих тверджень щодо того, що митрополит Володимир (Сабодан) виступав проти автокефалії, вважав її «несвоєчасною». Це та «зона», де історики ще не «в повному праві». Поінформовані свідки, втім, інакше описують те, що з цього приводу думав і казав покійний митрополит. Особливо – наприкінці життя. І як в цей же час до нього (як до «підступного самостійника») ставилися в Москві…
Таким чином, «доказова» та «ілюстративна» база кінцевих висновків митрополита Антонія про те, що прагнення автокефалії є чимось «штучним», «накинутим ззовні», виглядає не надто переконливо. Ще загадковішим є звинувачення в тому, що бажання українців мати самостійну церкву «похідне від політичних процесів». Звісно, в певному сенсі це так – як і у всіх інших народів, що сповідують Православʼя. Але чим тоді є затята боротьба проти цього? Адже саме вона – точно «зовнішньодетермінована». І це нічим не можна приховати…
