Фото з відкритих джерел
Оголошення війни «священною» не принесло росії очікуваних результатів ані всередині країни, бо не збільшила кількість добровольців, ані на міжнародній арені. Навпаки, така риторика зазнала значної критики з боку світових релігійних та політичних лідерів і сприяла подальшій втраті авторитету РПЦ та інших релігійних інституцій росії. Це сприяло активізації дискусій щодо неприпустимості використання релігії як інструменту для виправдання агресії та насильства, що, у свою чергу, посилило критику кремля з боку міжнародної спільноти.
Про це йдеться у доповіді історика Андрія Стародуба «СВОщенна війна»: російські маніпуляції релігійними наративами у 2022 – 2024 роках».
В ній автор розглядає позицію щодо так званої «спеціальної військової операції» (СВО) з боку тих релігійних спільнот та їхніх лідерів, які офіційно класифікуються в російському дискурсі як «традиційні» – православ’я, ісламу, буддизму і юдаїзму.
Історик аналізує, яка кількість росіян є дійсно практикуючими віруючими та слухає голос Церкви.
«Офіційна риторика Кремля (підтримувана керівництвом РПЦ) передбачає, що кількість православних в Росії не може бути меншою, ніж частка етнічних росіян (приблизно 80%) у загальній демографічній структурі. Водночас більш детальний аналіз релігійних практик російського населення віддавна демонстрував формальність такої самоідентифікації. Наприклад, дослідження 2008 року показали, що 80% номінальних православних в РФ ніколи в житті не причащалися, 55% жодного разу не були присутні на богослужінні, 27% не знають жодної з десяти заповідей, а 20% тих, хто ототожнює себе з православ’ям, відкрито заявляли про атеїстичні погляди… Немає підстав вважати, що за останнє десятиліття відбулися скільки-небудь значимі зміни в цій сфері. Наприклад, згідно з даними, які публікувало МВС РФ наприкінці 2024, за останні п’ять років відвідуваність храмів на православне Різдво скоротилася майже вдвічі і відвідали цю, одну з найважливіших служб літургійного року не більше 2% росіян», – стверджує автор.
Автор пише, що проблемою як для кремля, так і для РПЦ стало те, що бойові дії велися проти одновірців, оскільки більшість населення України сповідує православ’я.
«Цю «незручність» було вирішено шляхом заперечення конфесійного статусу тих, хто чинив опір агресії, – їм фактично відмовили у праві вважатися православними. «Чим є противник у конфесійному відношенні? Його ядро складають нацисти, які сповідують расистський сатанізм. Підбурювачами до війни з росією виступають войовничі уніати Галичини – зрадники Православ’я – і розкольники з ПЦУ, а також «це-еуропейці» – ідолопоклонники райдужних західних цінностей», – цитує науковець московського протоієрея В. Ципіна.
«Релігійна риторика та цілеспрямовані заяви духовенства не стали суттєвим фактором, що вплинув на збільшення кількості добровольців для участі у війні. Це свідчить про досить невисокий авторитет офіційного духовенства, незначний відсоток реально практикуючих віруючих, а також загалом про обмежену ефективність релігійних аргументів для виправдання завойовницької війни», – пише автор, припускаючи, що релігійні діячі будуть задіяні в формуванні «образа Победы в СВО» після її закінчення – причому на рівні, цілком співмірному з тим, що фіксувався на етапах необхідності виправдання вторгнення та проведення мобілізації.
