Фото з відкритих джерел
Митрополит Донецький і Маріупольський Православної Церкви України Сергій (Горобцов) розповів ресурсу «Спектру» про долю ПЦУ на окупованих територіях Донецької області:
– З 2014 до 2022 року на тимчасово окупованій території було кілька наших священників, вони проводили богослужіння, займалися благодійною допомогою, у нас у Тельмановому продовжував працювати єпархіальний хоспіс, Дім милосердя, він допомагав людям, які через війну втратили кінцівки, і просто самотнім літнім знедоленим людям. Але перед самим вторгненням 2022 року росіяни щільно зайшли в Тельнівський район і закрили наш Дім милосердя, захопили приміщення, вигнали священиків, обслуговуючий персонал…
І після цього дуже сильно почали тиснути на тих священників Православної Церкви України, які залишилися на тій території. Я як керуючий єпархією говорив тим священникам, щоб вони виїжджали, але частина з них прийняла в мене благословення залишитися там, оскільки, по-перше, частина мала прикутих до ліжка батьків, коли паралізовані батько чи мати – важко виїхати, нереально просто. Друга категорія священнослужителів просто сказали, що якщо вони поїдуть від своїх храмів, то люди зовсім розчаруються в церкві. І вони, ці священники – кілька протоієреїв, один архімандрит – вони обслуговували понад 30 парафій Донецької єпархії Православної Церкви України…
Але прийшов лютий 2022 року, почалися обстріли Волновахи, Маріуполя, і я дав розпорядження по єпархії про виїзд наших капеланів, духовенства, і щоб на парафіях зачитали людям це розпорядження і моє благословення, щоб упродовж тижня всі віряни теж виїжджали з прифронтових сіл та міст, бо там стало небезпечно для життя – почалися потужні килимові бомбардування й обстріли того ж Маріуполя.
Капелани виїхали раніше, я вже виїжджав з Маріуполя з усіма людьми в березні, пізніше за всіх покинув місто настоятель кафедрального собору імені Петра Могили отець Уар Перетятько. Це була така перлина сходу цей храм – він був повністю розписаний Петриківським розписом. Упродовж 2022-23 років співробітники ФСБ викликали на бесіди наших священнослужителів, які залишилися, спочатку пропонували «золоті гори»: фінансування церков, усіляку допомогу за те, щоб вони публічно покаялися, відмовилися від української церкви й офіційно приєдналися до РПЦ.
Другим етапом пішли приїзди співробітників якогось Департаменту з релігії, я тут не знаюсь на правильних назвах окупаційних органів, там є така людина на прізвище Гавриш, і вони почали лякати – якщо ви найближчим часом не перереєструєте громади, то сядете за порушення законів РФ або законів «ДНР» з питань релігії. Священники наші відмовилися і цього разу.
Тоді першого заарештували отця Андрія (Чуя), він був секретарем єпархії. Другим заарештували намісника монастиря в селі Кам’янки Волноваського району отця Христофора (Хримлі). Російський суд присудив їм штраф, а крім того, їх утримували у в’язниці більше ніж півроку – там теж на них тиснули, щоб вони написали якийсь пасквіль на нашу церкву, нашого предстоятеля, на мене як керівника єпархії.
Казали їм: «Ви напишіть те, що ми вам скажемо, і відразу відпустимо!» – багато чого пропонували, різні варіанти листів. Священники від усього відмовилися, жодних документів не підписували. Їх довго схиляли до РПЦ, ідеології «Русского міра» і врешті-решт, можливо, вже зрозуміли, що це марна трата часу, – суд у підсумку ухвалив депортувати їх «за межі Російської Федерації». Їх депортували через Верхній Ларс до Грузії.
Там наші представники були, їх зустріли, нагодували, обігріли – священники змарніли, їх до пуття не годували, у отця Андрія і Христофора були нервові зриви, але вони вірили, що не залишаться на чужині до останнього, що їм допоможуть. Хочу одразу сказати, що дуже допоміг наш омбудсмен Дмитро Лубінець і його команда – ми одразу після арешту наших священників сповістили про це СБУ, депутатів Верховної Ради, всі займалися цією проблемою.
Одразу після арештів стало відомо, що всі ті храми, які ми будували разом із нашими меценатами та мирянами, за підтримки російської армії захоплені РПЦ.
Можу навести приклад храму Успіння пресвятої Богородиці села Мічурине Тельманівського району, зараз він Бойківський район. Якщо я не помиляюся, я заснував цю церкву 1994 року, там особливе село, там жили українці, депортовані з Польщі під час операції «Вісла», одне з таких місцевих справжніх українських сіл – спілкувалися мовою, дотримувалися традицій, колядки різдвяні співали, я викладав християнську етику в місцевій школі, окрім того, в нас була недільна школа при храмі.
За двадцять років там і хрестив, і вінчав, і відспівував стільки людей – це був такий осередок українського православ’я. Останнім часом у цьому храмі служив отець Андрій, секретар нашої єпархії.
Так ось на другому тижні після арешту отця Андрія туди привезли московського попа, попередньо була команда окупаційної влади про збір усіх місцевих і обов’язкову присутність голови сільської ради, усіх фермерів тощо. І ось на цьому зборі приїжджий священник оголосив, що «ваш отець Андрій виявився лиходієм», ваш митрополит Сергій, він уже не митрополит, у нас тепер тільки один митрополит Іларіон, який належить російській православній церкві, і, якщо хочете, щоб у вас тут продовжувалися служби, то ви зобов’язані зректися батька Андрія та митрополита Сергія просто зараз. Ну і він читав якусь молитву, чи то не знаю, що, що закінчувалося словами: «Отрекаюсь, отрекаюсь, отрекаюсь…»
Відсотків 60 людей одразу ж вийшли з храму, а відрікалися ті, вигнані, хто в нього ніколи не приходив, чужинці або взагалі не воцерковлені місцеві. Зараз та церква стоїть напівпорожня, ніхто не ходить, а на Великдень пасочки люди святили по домівках, самі…
– Скільки було таких церков ПЦУ навколо Маріуполя?
– У Тельманівському районі до 30 релігійних громад, але діючих із них було до 25. Нині всі вони захоплені РПЦ, і там призначені священики завезені як із Донецької області, так і люди московського патріархату, які виїхали на окуповані території з України, – всі вони підпорядковуються митрополиту Іларіону (Шевкалу), який нині перейшов до РПЦ.
Усі храми під силовим контролем росіян. Наведу такий приклад – телефонує мені наша парафіянка, яка прислуговувала при кафедральному храмі імені Петра Могили в Маріуполі. Під час штурму міста в наш храм прилетіла частина снаряда, але не зруйнувала його, потім, коли приїхали ФСБ-шники, вони опечатали наш храм і заборонили заходити на його територію. Але парафіянка наша з вірянами все одно приходила, прибирала, підмітала двір, чекали люди, коли все це закінчиться.
Її знайшли, привезли до храму і сказали, що вона має показати, де лежить облачення митрополита Сергія – була ціла група: хтось із Москви, військовий священник російський. Вони взяли моє облачення і вивезли в москву як трофей у якийсь музей війни – що в них у голові?! Принесли нам розруху, знищують автентичність української православної церкви, кидають до в’язниць священників як «екстремістів»…
Все що вони роблять обернеться проти них, повірте, це сто відсотків. Бог осміяним не буває!
