Фото з відкритих джерел
«Я тому маю підтримку і люди йдуть за мною, що я виконую, чого вони хочуть. А вони хочуть, щоби Україна була незалежною».
Понад десятиліття тому, ще до вторгнення, до війни, перед революцією, до патріарха Філарета привели одного посланця з москви. Скоріш за все розвідника. Але офіційно він був представником «Кремлівської стратегії» – нібито «аналітичного центру». Та людина хотіла переконати патріарха Філарета підтримати зближення України з «Митним союзом» (якщо ще не забулося, що то таке…).
«Наш народ цього не підтримує», – сказав патріарх. «Ви ж авторитетна людина, якщо Ви людям це скажете – Вас послухають, за Вами підуть» – переконував «стратег». І якраз у відповідь на це патріарх і сказав слова, поставлені тут на початку.
Про цю розмову сам патріарх Філарет розповів значно пізніше в одному з інтерв’ю. А автору вони здаються пророчим епіграфом до ювілею, який нині відзначає колишній Предстоятель Київського Патріархату.
Йому виповнилося 95-ть. П’ять років тому його 90-ліття вшановувалося у Національному палаці «Україна». Ієрархи, духовенство та вірні ПЦУ, урядовці діючі та колишні, політики та громадські діячі. Патріарх сидить на різьбленому кріслі, за спиною – величезне зображення Томоса про автокефалію. І всі вшановують патріарха, як людину, що зробила неоціненний внесок у здобуття цього історичного документа, у здобуття визнаного статусу для української автокефалії. Ювілей 90-ліття був ніби маніфестацією щирої вдячності та поваги саме за те, що патріарх справді довершив бажане Церквою і народом.
Однак можливо саме тоді він, приймаючи вітання й шану, забув про свої ж власні слова, сказані колись кремлівському посланцеві. Забув і про свої власні настанови, багато разів повторені з амвону Володимирського собору: похвалу не приймати близько до серця, але «в одне вухо впускати, а в інше – випускати». Забув про багато разів сказані на обідах з єпископатом слова, що Київський Патріархат розбудували всі разом і без співпраці та підтримки єпископів, священників, віруючого люду, патріарх сам не зміг би досягти нічого.
Можливо саме тоді, наприкінці січня 2019-го, патріарх Філарет переконав себе, що він справді один побудував велику Помісну Церкву. Що справді він, його особа, його авторитет є визначальними. І тому він один, своєю власною волею, може переламати хід історії.
Всім, хто слідкує за церковними подіями, добре відомо, що було далі. «Я – патріарх, ми – Київський Патріархат, а кому це не подобається – нехай йдуть» – так він говорив вже на особистих зустрічах, а після поразки Порошенка на виборах – став говорити й публічно. «Доки я живий – слухайте мене, а коли помру – тоді робіть, що хочете» – це теж його власні слова. «Ви – недосвідчені, ви не знаєте настрою Церкви» – казав він, вимагаючи слухатися його без роздумів та зауважень. Замість того, щоби послухати людей, послухати духовенство та єпископів, послухати інтелігенцію, політиків, громадських діячів – він спробував усіх змусити слухати лише свою думку.
Протягом 2019 року, як до відкритого скандалу, так і після, до патріарха приходили, мабуть, сотні людей. Він не чув нікого, хто говорив йому, що відкинення Томоса і розрив зі Вселенським Патріархатом – це катастрофа і велика перемога для москви. Що це глухий кут для українського православ’я. Що понад тридцять років розвитком Помісної Церкви рухала ідея майбутнього визнання автокефалії Вселенським патріархом. І тепер, коли це визнання сталося – не можна вкинути його у смітник лише заради того, аби патріарх Філарет особисто міг не лише мати почесний титул патріарха, але й надалі, попри рішення Об’єднавчого Собору, бути главою Помісної Церкви з усією повнотою влади, зосередженою в одних руках.
Коли росіянин і громадянин рф з Білгорода, тоді ще митрополит Іоасаф (Шибаєв), на першому засіданні Синоду ПЦУ у Святій Софії влаштував демарш Предстоятелю – патріарх Філарет сказав митрополиту Епіфанію: «Слухайте, владико, це – голос архієрея!» Але чомусь голосів усіх інших архієреїв, зокрема зібраних на Синод – він не хотів слухати. Росіянин, що був і є під контролем кремлівських спецслужб – ось для нього хто став «голосом Української Церкви». Бо цей лукавий голос казав те, що йому подобалося.
І замість того, щоби слухати й чути Церкву – патріарх Філарет намагався змусити Церкву слухати й чути лише себе.
Потім він не раз повторював тезу про «зраду». Але коли він сам створив ситуацію «я – або ПЦУ», то хто кого зрадив? Кого мали обрати вірні, священники, єпископи – його, всупереч Церкві?
Протягом десятиліть патріарх пояснював, що співпрацював з КДБ і слухався радянської системи «бо такі були обставини»: «Бог поставив Церкву в такі умови існування». Але хіба Об’єднавчий Собор і Томос – не вияв Божої волі? Слухати атеїстів та ворогів Церкви та коритися їхнім наказам – то «виконання волі Божої», бо «такі обставини», а послухати зараз волю Церкви – це «зло»?
Чи має право Українська Церква на статус Патріархату? Безперечно. Але проголосивши такий статус всупереч Томосу і без підтримки Вселенського патріарха, ПЦУ з перших же кроків пішла б шляхом самоізоляції та внутрішнього руйнування. Вона, не встигнувши до ладу об’єднатися – відразу би розділилася. Хоча можливо саме на це патріарх і сподівався, відверто розповідаючи у своїй резиденції різним гостям у травні-червні 2019-го року: «Я маю смертельну зброю на Епіфанія! Смертельну зброю! Я вийду з ПЦУ. Тоді греки заберуть Томос. І він тоді буде ніким, а я буду патріархом».
У червні 2019 р. і далі патріарх Філарет закликав своїх нечисленних прибічників до боротьби зі Вселенським патріархатом і Томосом. І так парадоксальним чином з головного противника став для моспатріархату улюбленим союзником, цитати із заяв якого всі московські помийні старанно поширюють. Так має будуватися справжня, незалежна, українська Церква – у боротьбі з друзями, у поливанні брудом учнів та однодумців і у союзі з ворогом?
«Як в 1992 році я лишився сам, але ми збудували великий Київський Патріархат, так буде і тепер». Де цей патріархат? Двоє молдаван, двоє росіян, два греки та кілька вдягнутих в архієрейські ризи дивакуватих священників, яких у минулі роки сам патріарх навіть не захотів би слухати, не те, що святити в єпископи – оце справжня, незалежна, українська Церква? Це – основа єдності українського народу?
Журналіст, якого 2002 року сам патріарх вигнав з посади прессекретаря за недолугість, пияцтво і жовчний пліткарський характер, який потім не раз патріарха називав «дєдушка в бєлой будьоновкє», який за гроші продасть всіх і все – це тепер голос істинної Української Церкви?
«Я розпалю в них бажання бути патріархом» – так говорив він відвідувачам про деяких архієреїв, яких вважав своїми союзниками у боротьбі проти Предстоятеля ПЦУ. Тих, кого в часи УПЦ КП він сам відкидав, сприймаючи як конкурентів і чиє бажання «бути патріархом» засуджував – тепер він намагався спокусити. Це є той шлях правди, яким патріарх постійно закликав і закликає йти усіх?
Свого часу патріарх не раз підкреслював, що рішення Соборів повинні пройти рецепцію, тобто сприйняття повнотою Церкви. І що засудження, яке несправедливо накинула на нього москва, такої рецепції не отримало – і тому точно є недійсним.
Мабуть, тепер, після п’яти років боротьби проти Томоса й Об’єднавчого Собору, патріарх Філарет має визнати, що його нинішня позиція теж не отримала рецепції. Його розʼєднавчі збори у Володимирському в червні 2019 р. – не собор Церкви, а невдала його імітація.
У 1992 р. він пішов за соборною волею Церкви й народу – і тому переміг. У 2019 р. він пішов всупереч їм – і тому залишився сам.
Однак, попри все, він досі зберігає авторитет і повагу до себе. Хоча і має розуміти, що зберігає їх не завдяки, а всупереч тому, що він робить зараз, коли чує лише свої власні волю і голос, а не волю і голос Церкви. Коли його вітають і виявляють пошану – то це за його попередні заслуги перед Церквою та Україною, а не за те, що він робить останні п’ять років.
Свого часу, після смерті альтернативного патріарха Болгарського Пімена, до Києва приїхали делегати з Болгарії з проханням підтримати скликання собору й обрання нового альтернативного патріарха. Патріарх Філарет відмовив їм, сказавши, що їхній конфлікт – не боротьба за незалежність Церкви, як є у випадку України, а особистий конфлікт з патріархом Максимом. І після патріарха Максима конфлікт зникне – бо причина лише в особі.
Тоді він виявив мудрість та передбачливість. Адже, зрештою, так і сталося – після контроверсійного патріарха Максима БПЦ подолала розділення.
Можливо численні слушні поради, які патріарх Філарет давав іншим, він зможе застосувати й сам для себе? Зможе відкрити очі та реально побачити сумні плоди п’яти років власного намагання переломити під себе волю Церкви? І, побачивши, в решті решт – примиритися.
Бо саме цього – примирення почесного патріарха Філарета з ПЦУ – бажають всі, хто шанують його. Можливо тому Бог і дав йому таке довголіття, що і Він чекає на це примирення? Дає час згадати відомий приклад з Печерського Патерика про двох ворогуючих, щоби патріарх наслідував смирення Тита, а не став новим Євагрієм.
У день ювілею піднесімо молитви за почесного патріарха Філарета, щоби Господь допоміг йому звершити цей важкий, але мужній та справді величний крок. Це був би найкращий дар в час ювілею, справді гідний патріарха, священнослужителя, християнина, українця.
монах Іоан
