Фото з відкритих джерел
Матеріал: «Української правди»
Успенський собор Київської Печерської Лаври – не просто один з величних храмів, місце молитви та богослужіння, архітектурна і художня окраса. Цей собор є символічним вінцем Печерського монастиря, а тому неможливо переоцінити його виняткове значення для формування духовної самосвідомості нашого народу та Української Церкви.
Початок нашої Лаври був покладений у печерах першими подвижниками, які в усамітненій молитві цілком віддавали себе єдиній меті – служінню Богові. Однак зростання числа монахів та братії вимагали, аби для тих, хто усамітнено ніс духовні подвиги, з’явилося спільне місце для богослужінь.
Успенський храм, як нам оповідає Патерик Печерський, був поставлений не лише з волі людської – Сама Богородиця послала будівничих з Царгороду, аби вони за образом, який побачили у видінні, та на чудесно засвідченому місці збудували Її дім.
Успенський храм від початку своєї історії описується як «подібний до небес». В печерах, в усамітненні, віддалившись від всього, що є в світі, ченці несли свій духовний подвиг. А згори, на високому схилі, ніби на Київському Сіоні, стояв величний храм, наче протилежність печерам. Як символ Небес на землі, як двері до Раю, як нагадування про вічне життя, до якого Бог кличе Своїх дітей.
Саме так, у нерозривному зв’язку усамітнених духовних подвигів печерських отців та величі соборного храму Успіння сформувалася Лавра.
Собор нагадував про те, що дім Отця Небесного – не далекий і недосяжний, а він тут, на благословенних апостолом Андрієм Київських горах. І попри всі зовнішні обставини, зміну правителів, війни та заворушення – двері до Раю залишаються відкритими для тих, хто хоче увійти до нього.
За десять століть своєї історії Успенський собор багато разів зазнавав плюндрування та нищення. Але він знову і знову відроджувався – як знак того, що двері до Раю людина не може закрити, бо їх відкрив для нас Своєю жертвою Сам Христос.
Одними з перших, хто безжально грабував Успенський собор та інші київські святині, були війська володимиро-суздальського князя Андрія, які 1169 року не просто захопили Київ, як не раз було і до того під час міжусобиць, але розграбували і сплюндрували його.
Ця подія стала історичним вододілом – очолюване Андрієм Юрійовичем Володимиро-суздальське князівство (або Залісся, як його часто називали, аби відрізнити від Руси) показало, що сприймає Київ – центр держави і центр духовний, як місто чуже для себе і вороже.
Через вісім з половиною століть атака російської імперії зла на Успенський собор, як вінець зневаги і цинізму до святості місця, до культурного спадку, до історії цивілізації, повторює цей знак – для нинішньої Московії, як і для її історичного залісського прабатька, справжній, живий Київ – місто чуже і вороже.
Так, Московія хотіла й хоче захопити нашу землю, хоче знову накласти на нас ярмо свого правління – як робила це вона не раз за вісім з половиною століть. Але те, від чого вона зрікається, чого воліє не знати і не бачити, що хоче заперечити і знищити – це історична правда, яка, як світло, нищить російську імперську химеру.
Бо не з Москви, а з Києва почалася Русь, не у Москві, а в Києві було покладено початок християнської держави.
Не в Москві, а в Києві стоїть понад тисячоліття Свята Софія, як образ Софії Царгородської та нагадування про царювання Премудрості Божої.
Не в Москві, а в Києві було засновано чернечу обитель, яка стала джерелом духовності і зразком для всієї Руси й далеко поза її межами.
Коли цар Петро Романов підкорив Гетьманщину та наклав ярмо на Київську Митрополію, насильством підпорядкувавши її своєму уряду – обитель Печерську страшно знищено було великою пожежею. І в ній згоріли численні свідчення нашої стародавньої історії, документи про права і вольності народу і Церкви.
1918 року, наступаючи на Київ, російські більшовицькі орди під началом Муравйова свідомо обстрілювали київські храми, бажаючи влучити в золотоверхі святині, збити з них хрести.
1941 року кремлівське командування дало наказ закласти під Успенський собор вибухівку та під час німецької окупації через залишених у Києві диверсантів висадило храм у повітря. А потім ще понад чотири десятиліття приховувало правду про істинних винуватців цього злочину.
І ось нині, коли Україна успішно дає відсіч тому самому залісському ворогу, цей ворог являє своє справжнє ставлення до святинь, до історії, до міфів про “єдиний народ” та “єдину купель”. Усвідомлюючи, що він не зможе перемогти Україну та підкорити собі Київ, ворог нищить нас. Атакує і нищить те, що самим своїм існуванням викриває його.
Разом ми відродимо Успенський собор, відновимо його красу і велич, як відновлювали його після кожного попереднього плюндрування ворогами.
Можна пошкодити будівлю, але ідею і образ Неба на землі – неможливо знищити доти, доки живими є ті, хто прагне, аби духовні двері до Раю залишалися відкритими.
Восени 1940 року нацисти під час операції “Бліц” кілька разів прицільно бомбили собор святого Павла в Лондоні – символ британської столиці та її архітектурну домінанту. Мета полягала в тому, щоби примусити Британію здатися, залякавши та деморалізувавши людей звірячими обстрілами. Гітлеру не вдалося досягнути своєї мети та поставити на коліна народ, який не хотів бути рабами. Не досягне цього і його кремлівський епігон. Українці не стануть на коліна перед ним.
… Князя Андрія, розорителя Києва, вбили його слуги, а тіло кинули, як непотріб, захопившись грабуванням його палацу. Серед них були якраз бояри Кучковичі, з чиїм іменем вперше у літописах згадується поселення Москва і яке було прокляте сучасниками.
Ми відновимо святиню. Але винуватець атаки на Успенський собор нехай пам’ятає слово Писання: “Якщо хто зруйнує храм Божий, того покарає Бог” (1 Кор. 3:17). І нехай день цієї кари наблизиться.
Епіфаній, Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель ПЦУ
