Фото з відкритих джерел
Незалежне російське видання «Нова газета» у дні Різдва надрукувала статтю «Берегти вірність Христу та Євангелію», яку подає як колективне «ісповідання» віри духовенства та вірян росії, яке не приймає війни, але вирішили не ставити авторство.
Ця стаття – хоча і анонімна, але констатація справ в РПЦ. Автори статті зазначають, що явища, про які йдеться в їхніх тезах, наростали в РПЦ вже давно, але мовчання церковних людей може сприйматися як згода чи прийняття, і тому вони не мають права мовчати.
Автори пишуть, що несумісний із вірністю Христові такий стан справ, за якого Церква перетворена на ідеологічний відділ державного апарату, який обслуговує політичні потреби конкретного режиму.
«Не скасовуючи практичного значення земної влади та обов’язки християнина перед суспільством, Христос ясно розмежовує земну владу і Царство Боже, відносини християнина із земною владою та з Богом: «Віддавайте кесарево кесареві, а Боже Богу» (Мф. 22:21), «Господу Богу твоєму поклоняйся і Йому служи одному» (Мф. 4:10). Тому будь-яке змішання «Божого» та «кесарева», повноважень і завдань земної влади з владою та царством Бога несумісне з вченням Христа, – пишуть автори, – … Перетворення людини на інструмент, на «коліщатик і гвинтик», на витратний матеріал для держави чи інших земних інституцій несумісне з вченням Христа. Тому ми не можемо прийняти підміну християнських цінностей та смислів геополітичною повісткою, ідеологією, яка на місце віри в Христа ставить віру в «русскій мір», у особливе призначення російського народу та російської держави».
На думку авторів, у світі Нового завіту не може бути народів неугодних Богу.
«Подібна підміна зводить Бога до національного божества, звужує Православ’я до національної російської релігії та одного з аспектів національної самосвідомості. Вона руйнує вчення про всесвітню природу Церкви й веде до розриву з іншими помісними Православними Церквами. Але Церква Христова більша за будь-яку помісну Церкву, в тому числі й Російську Православну Церкву… За такої заміни церковна термінологія використовується для політичних цілей. На місце вчення про єдність Православної Церкви ставиться вчення про «єдність Російської Церкви», а слова про «триєдність російського народу», що звучать у навколоцерковних документах, підлаштовуючи богословську термінологію Святих Отців під потреби політичного дискурсу, надають політичній концепції помилкової видимості церковної доктрини», – переконують автори.
Вони також називають проявом гордині та облуди найменування власного народу «всесвітнім «Утримувачем», що захищає світ від зла» і «останнім оплотом, що утримує світ від настання антихриста». У бутті кожного народу Бог з дияволом бореться, і для кожного народу результат цієї боротьби невідомий до Страшного Суду.
«Запекла «боротьба» за те, щоб силою примусу і судовими переслідуваннями, прийняттям репресивних законів та доносами нав’язати «зовнішнім» «традиційні цінності», є не що інше, як спроба завуалювати применшення у внутрішньому житті самої Церкви таких справді християнських моральних цінностей, як любов, свобода, співчуття та милосердя», – вважають автори.
Цитуючи у тому числі соціальну концепцію самої РПЦ, автори пишуть, що не можна вважати християнською таку проповідь, у якій «традиційні» та «національні» цінності підміняють і відтісняють на задній план і євангельську моральність, і заповіді Христа, і Самого Христа.
«Будь-яка проповідь, яка прославляє насильство, чи то насильство політичне чи громадське, публічне чи домашнє, несумісна з вченням Христа. Найстрашнішим випадком насильства є війна… Іноді ми чуємо, як стосовно учасників воєнних дій цитуються слова Христа: «Немає більше тієї любові, як якщо хтось покладе душу свою за друзів своїх». Але це повне спотворення сенсу слів Христа, який віддав життя Своє за учнів, друзів Своїх не на війні, вбиваючи інших, а на Хресті, вмираючи за наші гріхи. Ці слова не про тих, хто вбиває, а про тих, кого вбивають. Не випадково проповідники вчення про «священну війну» найчастіше апелюють не до Нового Завіту, а до Старого, причому саме до тих його аспектів, які проповідь Христа залишає в минулому.
Проголошення війни «священної» несумісне з вченням Христа, навіть якщо йдеться про оборонну війну. Тим більше якщо йдеться про війну загарбницьку», – міркують автори.
Хай і на правах анонімності, але автори дорікають недемократичністю верхівців РПЦ.
«Ненормальним для Церкви є такий стан справ, при якому принцип соборності не дотримується ні по суті, ні навіть формально, коли не скликаються навіть встановлені церковним Статутом собори, коли найважливіші для життя Церкви рішення приймаються предстоятелем одноосібно, а незгода кліриків з діями, словами та політикою керівництва прирівнюється до клятвовідступництва і тягне заборону у служінні або виверження із сану (покарання, покладене канонічним правом лише за найтяжчі провини кліриків)», – констатуються автори, – …Спроба перетворити церковну молитву на інструмент перевірки лояльності земній владі, заборона у служінні та виверження з сану за молитви про мир і примирення – це не що інше, як переслідування християн за вірність слову Христа».
Післямова «УП».
В Україні ісповідання віри завжди розуміється, як здатність страждати за віру. Приклади цього – десятки інтелектуалів і десятки тисяч простих вірян репресованих та вбитих за віру.
Тож вищевикладене ісповідання на правах анонімності ми сприймаємо, як ісповідання із певною умовністю. Бо з високою долею вірогідності ці клірики знову в своїх храмах будуть мовчати щодо війни, а на прямі запитання вірян про війну казати щось лояльне до держави. Але ми надрукували цей текст, бо вважаємо його плодом роздумів, інтелектуальною роботою людей, які живуть духовним життям. І які принаймні ставлять запитання та поширюють контент, який змушує вірян думати, чи зраджують вони Христа та Євангеліє.
