Фото з відкритих джерел
Коротке повідомлення, поширене, до речі, інформаційною агенцією Ватикану, з анонсом інтерв’ю папи Франциска швейцарським журналістам, де понтифік говорить про необхідність для України мати «мужність білого прапору», щоби «вести переговори» з метою «збереження життя людей», викликало цунамі негативних реакцій як у світському, так і у релігійному середовищі. Особливо відзначився український сегмент мережі, який просто затопило хвилею обурення, зневажливих висловів та карикатур на адресу глави Ватикану.
Невдовзі керівник пресслужби Святого Престолу Маттео Бруні заявив, що папа не закликав до капітуляції, але до припинення вогню та «відваги розпочати переговори». Вчергове заяви і вислови очільника глобальної католицької спільноти довелося пояснювати його представникам у тому дусі, що папа мав на увазі зовсім не те, що всі почули.
За роки понтифікату таких випадків було чимало. Можна нагадати лише про два нещодавні, найбільш скандальні: з «благословенням для одностатевих пар» та похвалами на адресу російських імперських діячів, приклад яких російська молодь має, на думку понтифіка, шанувати і наслідувати.
На жаль, регулярність подібних висловлювань папи Франциска, зокрема і щодо України, дають підстави стверджувати, що це є не окремі випадки, а проблема системи.
Слід розуміти, що історія російсько-ватиканських відносин розпочалася не нині чи нещодавно, а має багато століть. Зокрема, цікавим є той факт, що орден єзуїтів, першим представником якого на папському престолі є Франциск, свого часу був врятований від повного розпуску Катериною ІІ, яка оголосила папське бреве з цього приводу «не існуючим» і дозволила структурам ордену далі діяти у своїх володіннях. Очевидно, що у колективній пам’яті єзуїтів такі послуги навряд чи забуті.
Як провідний антикомуністичний глобальний центр Ватикан для більшовиків тривалий час був ворогом. Це стало однією з причин насильницької ліквідації УГКЦ в СРСР.
Попри готовність лідерів Церкви знайти спосіб співіснування з радянською владою, для чого до москви навіть їздила офіційна делегація УГКЦ, сталінське керівництво вирішило, що структура, яка має зв’язок з Ватиканом, взагалі не повинна існувати – навіть на тих умовах, на яких під кремлівським ярмом існували інші релігійні об’єднання.
Але після врегулювання «Карибської кризи» у ставленні кремлівських вождів до Ватикану сталася серйозна зміна. Побачивши певний церковний потенціал для просування своєї політики (що у художній формі пізніше дуже цікаво було обіграно в образі пастора Шлаґа в курованому самим Андроповим серіалі «17 миттєвостей весни»), там вирішили налагодити неформальну, однак дуже активну співпрацю.
Зять Хрущова Аджубєй відвідав Ватикан, мав зустріч з папою Іваном ХХІІІ. Після чого найвище керівництво компартії фактично відрядило делегацію РПЦ на ІІ Ватиканський собор, давши старт надзвичайно активній взаємодії наступних трьох десятиліть між червоною патріархією та римською курією.
Все це мало не лише прагматичний характер знаходження точок дотику між глобальними політичними гравцями. Не слід відкидати і містичну сторону, адже і тоді, і тепер у вищих колах Ватикану плекають надії на здійснення так званого «другого пророцтва у Фатимі» – про можливість «навернення росії», яке трактують саме як навернення до єдності з Католицькою Церквою. «Посвячення росії та України серцю Діви Марії», яке здійснював папа Франциск – якраз буквальне виконання припису фатимської настанови про умову «навернення росії».
Як не дивно це чути зараз, але кремлівська патріархія і в часи СРСР, і після нього багато потрудилася, щоби експлуатувати ці очікування. Митрополит Никодим (Ротов), тіньовий очільник МП у 1960-70-х роках і «хрещений батько» кар’єри нинішнього глави Моспатріархії – Гундяєва, відверто захоплювався Ватиканом, дуже щиро і тісно з ним взаємодіяв і навіть помер у Римі біля ніг папи Івана Павла І. За це у самому МП його вважали «таємним кардиналом». Але явна і демонстративна симпатія фактично першої особи РПЦ до співпраці з Ватиканом дуже багатьох там надихала думкою, що час «навернення росії» наближається.
Цю лінію продовжив і Гундяєв. Протягом років свого ректорства у Ленінградській академії, а потім і два десятиліття на чолі дипломатії МП він найтіснішим чином був інтегрований у ватиканські кулуарні процеси, як особисто, так і через очолювану ним структуру.
Не слід також забувати і про інтерес спецслужб Кремля до цього напрямку праці. Про роль і важливе значення агентури серед церковних діячів, як на це дивилися з Лубянки, можна почути у вже згаданому серіалі про шпигуна Штірліца. Тому абсолютно неймовірним би було вважати, що кремлівські спецслужби не займалися вивченням, вербуванням і куруванням агентури, яка працювала би у Ватикані на їхні інтереси.
Плодами такої явної та таємної праці було зокрема і свідоме обмеження Ватиканом активності УГКЦ в діаспорі. Наприклад, Ватикан послідовно відкидав і відкидає самостійно проголошений главою УГКЦ кардиналом Йосипом Сліпим патріархат. Любомир Гудзар, який був висвячений на єпископа кардиналом Сліпим у 1977 р. без папської згоди, був визнаний у цьому сані лише у 1996 р. (при тому, що підпільних єпископів, яких в межах СРСР висвячували у дуже екстраординарний спосіб, наприклад у готельному номері – визнали значно раніше).
Важко підтвердити наступні припущення документально, але призначення колишнього нунція в Україні (а до того – в Білорусі, Грузії, Вірменії та Азербайджані, тобто у всіх країнах російського зацікавлення) Клаудіо Гуджеротті очільником структури Ватикану, яка відповідає за Східні Католицькі Церкви, тобто є офіційним куратором УГКЦ – теж можна вважати плодом просування саме російських інтересів. Щонайменше, і його кар’єра, і його публічна позиція – «русскім духом» пахнуть.
Натомість главу УГКЦ архієпископа Святослава Шевчука у Ватикані практично відкрито вважають «українським націоналістом» та навіть «екстремістом». Потрапити на зустріч з папою для нього – кожного разу складний квест. На відміну від Гуджеротті, який став вже кардиналом, архієпископ Святослав досі не отримав цього впливового ватиканського титулу, хоча його носили три його попередники.
Можливо не багато людей у публічному просторі знають, але «Гаванська декларація», яку підписали папа Франциск і моспатріарх Гундяєв у 2016 р., готувалася таємно від України, доступ до її тексту в УГКЦ отримали практично в останній момент. І лише титанічні зусилля дозволили прибрати з проєкту найбільш негативні для України пункти, хоча і те, що лишилося там – нічого доброго для нашої держави не принесло.
Ситуацію ускладнює і те, що сама ватиканська структура все більше тоне у суперечностях. Під гаслами реформування папа Франциск фактично створив навколо себе свою власну курію з однодумців (переважно іспаномовних, як і він сам), які виступають його радниками і джерелом інформації, яким він довіряє і які поділяють його переконання.
Натомість офіційні структури курії, як Державний секретаріат, пресслужба та інші, знаходяться часто поза цим колом і фактично отримують вже готову позицію папи з тих чи інших питань, яку лише мають втілювати у життя.
Ще однією довіреною структурою папи Франциска є «Спільнота святого Егідія». Вона імпонує папі своєю спрямованістю на допомогу бідним. Водночас від падіння комуністичної влади в СРСР ця спільнота надзвичайно багато інвестувала у працю з росією. Мабуть певні «інвестиції» йшли і у зворотному напрямку.
Не даремно саме один з ключових діячів цієї спільноти, архієпископ Болоньї Маттео Дзуппі був папою у 2022 р. висунутий на посаду голови конференції єпископів Італії і був використаний для просування «посередництва» між Києвом і москвою, відвідавши обидві столиці з так і не оприлюдненими «мирними ініціативами» Святого Престолу.
Хоча за традицією минулого папи намагаються дистанціюватися від конкретної оцінки під час конфліктів (що чимало зашкодило репутації Ватикану після ІІ Світової війни), все ж важко стверджувати, що нинішній понтифік справді дотримується такого курсу. Переважна більшість з поширених ним публічно наративів так чи інакше співпадають з російськими інтересами. Це і вислів, що «гавкання НАТО під дверима росії» нібито спровокувало агресію, і повторення думки, що війна є вигідною торгівцям зброєю та що гроші, які вкладаються у зброю, слід передати на гуманітарні потреби (так, ніби крупою та ліками можна захистити Україну від російських бомб і ракет).
Це і наполегливе намагання подати Україну і росію, як двох «сестер», які нібито «посварилися», і яких треба «помирити» – хоча йдеться про агресора і жертву агресії, про вбитих і вбивцю, а не про «сварку в родині». Це і дивний публічний виступ після загибелі пропагандистки терористичного російського режиму Дарії Дуґіної, із згадкою про неї, як про «невинну жертву».
І ось тепер – білий прапор. У всіх сучасних мовах та у всіх культурних традиціях це означає одне – капітуляцію. Здачу в полон, на милість переможця. Недолугі спроби виправдання слів папи тим, що цей образ нібито підказали йому журналісти в інтерв’ю – не витримує критики. Бо журналіст згадує білий прапор саме у контексті здачі.
Також варто зазначити, що інтерв’ю було записане ще місяць тому. І за цей час, навіть якщо папа невдало висловив свою думку, у пресслужби було безліч можливостей щось зробити, щоби виправити ситуацію. Натомість саме ресурси Ватикану в анонсі майбутньої трансляції інтерв’ю поширили вислів про «білий прапор». І лише після справжнього цунамі негативної реакції – там спробували вкотре сказати, що всі слова папи «не так зрозуміли».
Чи різка активізація російської машини пропаганди у напрямку поширення ідей«мирних переговорів» і вислови папи на цю тему – лише збіг обставин? Важко в це повірити. Для мене особисто вже цілком очевидним є факт, що біля папи є людина (чи декілька), які з певних мотивів виступають ретрансляторами російських побажань. А ті, хто мають альтернативне бачення, не мають там впливу і доступу.
Ситуація дійсно сумна і малоприємна, особливо для українських католиків обох обрядів, які вимушені якось пояснювати пастві та суспільству те, що ані сприйняти, ані виправдати неможливо – як папа, особа та інститут, покликаний служити викриттю зла, може закликати шукати зі злом діалогу та закликати мати «сміливість» навіть капітулювати, прийти до зла із білим прапором?
Поколіннями українські католики вважали, що саме близькість до Риму віддаляє їх від москви. А нині все виглядає цілком навпаки.
Що ж робити? Суспільна негативна реакція на «білий прапор» насправді вельми важлива. Цим ворогу дано чіткий сигнал: Україна не зломлена і сподіватися на її покірність – немає підстав.
І вся ця історія вкотре доводить, що попри певні рамки підлеглості Риму, в які католицька доктрина ставить місцеві Церкви, український інтерес полягає в тому, щоби тримати дистанцію суверенітету та незалежності в духовній сфері не лише від фальшивого «третього Риму», але і від його оригіналу.
Ярослав ФЕДОРЧУК, релігійний оглядач, спеціально для сайту «Україна Православна»
