Фото з відкритих джерел
Степан Подольчак, священник закатований росіянами
Незабаром Провідна неділя. Ми напередодні поминальних днів окремо нагадуємо про вбитих росіянами священників та капеланів. Ви побачите їхні імена в коментарях. Але, окрім цього, ми хотіли б нагадувати про цих людей, хто помер, як український священник тільки тому, що він був священником Української Церкви.
На цей поминальний день ми попросили поділитися розповідями про отця Степана представників кліру, які знали його особисто.
І ось що вони розказали.
«Я був на найперший службі 1998 року, коли отець Степан тільки приїхав з Львівщини на Південь, – розповів отець Андрій (Любунь), – це була перша служба громади у кінотеатрі Каланчака. Я дивився на отця зі співчуттям, бо автокефальних священників на Півдні чекало багато випробувань. На Південь з Львівщини приїжджали справжні романтики та дуже стійкі люди, які вірили, що багато зможуть для становлення Української Церкви.
Отця чекали саботаж чиновників, безгрошів’я, бо духовенство МП утримувалося або Росією, або бізнесом, який про це попросила місцева влада. Ми ж мали розраховувати лише на себе, багато з нас додатково працювали. Але на Півдні люди спрагли справжнього служіння і чесного пастирства, тому отець Степан пройшов всі труднощі. Я через хворобу дружини мусив незабаром виїхати з Херсонщини, але взнав, що отцеві вдалося побудувати храм і сформувати громаду, чув про його авторитет».
«Ми познайомилися з отцем, коли я з родиною та друзям відпочивав на Херсонщині, – розповів капелан ГУРу о. Костянтин Холодов, – я шукав храм для літургії, знайшов у Каланчаку, і ми дуже добре роззнайомилися з отцем, який тут же запропонував мені послужити. Це була жива українська громада і гарна українська служба. Я бачив багато працюючу родину. І попри те, що ми були в різних, але автокефальних юрисдикціях ще до Томоса, ми дуже гарно і послужили, і поспілкувалися».
«Я добре пам’ятаю отця, – розказав нам владика Борис (Харко), – бо також служив на Півдні. Він був дуже спокійною людиною, і йому була притаманна євангельська дитинність. Успішному священнику непросто служити на Півдні. Його намагаються оточити плітками, інтригами, але жодна з них не прилипала до отця. Його встигли полюбити віряни.
У нього в храмі все було дуже по-українськи, вишивки, облачення, спів, богослужбові традиції. Пам’ятаю, як дзвоню йому і кажу: «Отче, треба перереєстровувати статут, бо виникнуть проблеми із землею. Він каже: «Та які можуть бути проблеми, земля Господня, я ж її з собою не візьму». Коли почалося вторгнення, я знову дзвоню і кажу: отче, найдорожче – життя, виїжджайте. А він з тою євангельською дитячістю каже: «А на кого людей залишу. Не поїду, я священник, я так довго творив громаду, тут храм». А, окрім храму (там ще залишалися внутрішні роботи), у нього було пристосоване приміщення, де він служив під час будівництва.
То мені розказали, що Моспатріархат захотів забрати те приміщення в час окупації. Він мовчки забрав свої речі й переніс у недобудований храм. І знаєте, за моїми джерелами, після цього його парафія збільшилася під час гонінь, люди полюбили його. Потім ситуація ставала більш жорсткою, начебто росіяни шукали, хто здав їхні позиції, і колаборанти, кажуть (точно не знаю), що прихильники МП показали на нього, як потенційну загрозу, типу піп Української Церкви.
Отця забрали росіяни. Попри простоту та неймовірну доброту, у нього була сила. Галичанин, він би ніколи не перейшов до Моспатріархату. І його вбили. Чув, що його вбили після катувань пострілом у потилицю. І я, коли думаю про це, то чую його голос: «Я так довго творив тут громаду. Я священник Української Церкви, я залишаюся тут».
