Один з підрозділів місії соціального служіння ПЦУ «Елеос-України», а саме Хаб «Доброго ранку, ми з Маріуполя», який є найпотужнішим волонтерським центром країни, днями відзначив третю річницю створення.
Цей хаб, заснований у Дніпрі став місцем, де люди, яких війна змусила покинути свої домівки, знаходять спокій, отримують допомогу та розуміють, що вони не самі. Тільки минулого року допомогу тут отримало 72 тис. родин з Донеччини, близько 200 тис. родин з інших областей.
Про це розповів в коментарі «Україні Православній» засновник хабу, митрополит Донецький і Маріупольський ПЦУ Сергій (Горобцов).
«З літа 2022 року до сьогоднішнього дня ми підтримали мільйони переселенців, з Луганської, Донецької, Херсонської, Запорізької, Харківської областей поранених в шпиталях та військових. Тільки минулого року допомогу тут отримало 72 тис. родин з Донеччини, близько 200 тис. родин з інших областей, – розповів владика Сергій, – шість разів на тиждень ми з командою волонтерів також переселенців розвантажуємо фури та роздаємо допомогу від 200 до 300 родинам переселенців щодня, а 2022 року ми допомагали щоденно шестиста родинам.
Це десятки мільйонів гривень. Деколи, коли приходить фура в неділю, то розвантажуємо навіть після літургії. Сьогодні було дуже багато запитів із Покровського напрямку, Костянтинівки, Запорізького напрямку. «Пакунок виживання» у нас важить двадцять кілограмів. У цьому хабі також відбувається відвантаження гуманітарної допомоги для міст та селищ на лінії зіткнення, на Краматорськ, Слов’янськ, Дружківка. Ми намагаємося переконати людей на проповіді виїжджати з цих міст, але самотні, старші прив’язані до своєї оселі, тож ми допомагаємо їм вижити. В самому Дніпрі, де розташовано хаб, понад 300 тисяч переселенців. І серед тих волонтерів, які допомагають мені розвантажувати, і медики, і соціологи, і адвокати, і викладачі і протоієреї, і ієромонахи – переважно з Донецької області. Ми жартуємо, сміємося, кажемо: з чого б нам сумувати».
Владика сказав, що перед людьми стоять дві проблеми, де жити і що їсти. І їхній центр у 2022 та 2023 роках (друзі архієрея) навіть брали на тимчасове проживання переселенців у свої приватні помешкання. Владика також домовлявся із адміністрацією сільських кооперативів, де є порожні будинки, влаштовуючи переселенців на весну та літо у таких кооперативах.
Митрополит Сергій жартує, що розвантаження триває постійно, і він не встигає знімати робу, коли приходять по інтерв’ю журналісти.
«Мене часто застають тут за розвантаженням та фасуванням допомоги. Журналісти кажуть, що я на архієрея не подібний, – каже архієрей, – але я завжди мріяв, щоб духовенство та єпископат ПЦУ відрізнялися від московського патріархату. Щоб не було барства. Українські архієреї, то звичайні люди, які повинні більше працювати, і більше молитися. І ті, хто бачить нас в житті та служінні, кажуть, що між нашими традиціями та стилем МП просто прірва».
Владика також розповів, що серед напрямків допомоги хабу, допомога військовим, шпиталям, добробатам.
«Нещодавно наш капелан з Дніпровської єпархії попросив для поранених колумбійців – мусульман з Іноземного легіону привезти баранину та нешліфованого рису й курчат. Ми звісно допомогли, поїхали, закупили і передали, і такі запити є через день, тому порахувати точно всю надану допомогу важко. Взимку ми тисячами купували термоси та одноразові грілки», – каже митрополит Сергій.
Він також розповів, що людям дуже важлива моральна підтримка.
«Ми після служб влаштовуємо агапи, трапези любові, де я відповідаю на запитання. Як перенести горе, що робити, якщо є стійке бажання покінчити з собою (так було з мамою, у якої на очах розірвало вибухом дитину). Я тоді спитав її: якщо ти хочеш побачити свою доньку, то ти маєш перенести це з гідністю, і не рахувати її за померлу. Щоб не потрапити в пекло, треба і боротися і жити. Протягом цього часу і до мене, і до моїх священників часто звертаються із такими ситуаціями.
І ось такі розмови після літургії та трапези неможливо переоцінити. Таке духовне спілкування чи не головніше за їжу. Священник, який навчався у духовних вишах, знає струни людської душі. Де натиснути, де обняти, де помовчати. Бо травматичний досвід, страшні втрати призводять до криз віри навіть у духовенства, яке вирвалося з окупованих територій. Тому ми маємо одне одного підтримувати, знову і знову розповідаючи елементарні катехизисні істини. Вважаю, що воно має бути у кожній громаді. Радію, що працюємо, що не розчарувалися, і бачимо перспективи», – сказав владика.
