Фото: «Нова Газета»
Наша Церква давно свідчить, що «русмір» – єретичне вчення. Ось маємо ще одне підтвердження від людини, яка близько знайома з реаліями нинішньої рф та Моспатріархії.
Матеріал – «Нова Газета».
Отець Андрій Кордочкін є співзасновником проекту «Світ усім», який допомагає священикам, відкинутим РПЦ за пацифізм, богослов та історик церкви. Співавтор листа кліриків проти військового протистояння та недавнього заклику до припинення вогню на Різдво. Заклик почутий не був. З отцем Андрієм ми поговорили про відмову сторін від перемир’я, про ідеологію «російського світу» і про те, як жорстокість перестала бути осудною.
«Розстрілу Санта-Клауса не було в радянській пропаганді».
– Різдвяне перемир’я не відбулося. Ні голос Вселенського патріархату, ні голос папи в жодній із двох християнських країн, Росії та Україні, не були почуті. Чому?
– Країни-учасниці Першої світової війни також були християнськими. І суспільство тоді було набагато релігійнішим, ніж зараз. Але якщо різдвяні перемир’я й виникали, то це було швидше ініціативою знизу, ніж згори. Таке спонтанне перемир’я стало сюжетом фільму «Щасливого Різдва». Але я взагалі не думаю, що йдеться про якусь християнську складову.
Не буде жодних припинень вогню ні на Великдень, ні на Різдво. Тому що відбувається заміщення смислів. Я серед іншого підписаний на телеграм-канал військового відділу Московської патріархії (синодальний відділ із взаємодії зі збройними силами рф і правоохоронними органами Московської патріархії). Там була проповідь військового священика у день Преображення. Він казав: як учням Спасителя було так добре на Фаворі, що вони не хотіли йти, так само і нашим солдатам добре на фронті, і вони не хочуть звідти йти, бо перетворюються. Коли йдеться про таку глобальну підміну християнських смислів, чекати практичного застосування християнської доктрини на полі бою просто неможливо.
Якщо публічно оголошують, що те, що відбувається, носить священний характер (священною війною «сво» названо в «наказі» Всесвітнього російського народного собору під головуванням патріарха Кирила), то заклик до перемир’я – це приблизно як якщо до священника підійти під час богослужіння і попросити зробити паузу.
– Це для них таїнство?
Безперечно. Наприклад, Захар Прілєпін в одній зі своїх книг називає нинішні події літургією. Чудовий епізод, коли ведучий «Соловйов Live» Сергій Карнаухов в ефірі розповів випадок: священик на фронті не міг здійснити літургію, оскільки у нього не було антимінсу (тканини з вшитою в неї частинкою мощей святого), і він звершив літургію на землі, на кістках тих солдатів, які були вбиті на полі бою.
– Але ж історія про кістки – це більше про магію, ніж про віру.
– Думаю, це більше, ніж про магію. Вона вписується в сучасний наратив вистави воюючих солдатів і офіцерів як святих мучеників. Я про це писав і зараз займаюся цією темою. Я дивлюся, як мотив мучеників використовувався у Німеччині у 20-ті, 30-ті роки, в Іспанії у громадянську війну, як зараз використовується на Близькому Сході. Для консолідації суспільства, щоб його фактично відформатувати і об’єднати шануванням цих горезвісних мучеників.
І, безумовно, це дуже зручна ідеологічна платформа для боротьби з будь-яким інакодумством, яке представляється як зазіхання на святе – як святотатство. Почасти це можна було побачити вже у Мединського, який говорив, що до героїв Великої Вітчизняної війни треба ставитись як до святих. Наразі, оскільки ідейно нинішня війна показується як продовження Великої Вітчизняної, потрібні не просто нові герої, а нові мученики. При цьому професійні військові не відокремлюються від мобілізованих та від звільнених злочинців. Ось, наприклад, нещодавно священик у Єкатеринбурзі, якого звинуватили у спробі зґвалтування, опинився у штурмовому батальйоні. На що митрополит Єкатеринбурзький Євген Кульберг сказав, що «приступив до іншого служіння». Використовував те саме слово для позначення священства і того, чим займаються штурмовики.
– Перед Новим роком у росії з’явився ролик, у якому російський Дід Мороз збиває ракетою Санта-Клауса. Але Санта-Клаус — це святий Миколай. І як там почуття віруючих?
– Санта-Клаус – це справді святий Миколай. Але я думаю, що люди, які цей ролик робили, вони загалом плювали на почуття віруючих. Це образ видимої перемоги якоїсь язичницької хтоні над християнським символом. Зняти відвертіше неможливо. Але там є ще цікава деталь, на яку, на мою думку, мало хто звернув увагу. Після того, як вибух обриває життя Санта-Клауса, звучить музика з фільму «З легкою парою»: «Нікого не буде в домі…». Навряд це випадково. Фактично все стає об’єктом стьобу: не лише Санта-Клаус, не лише західна різдвяна, а й навіть радянська новорічна культура. Це, можливо, не дуже помітний плювок, але, на мою думку, невипадковий.
Такі ходи показують: все, що ми називали релігійним відродженням протягом останніх 30 років, виявилося дуже поверховим. І, звичайно, це стосується не тільки релігії. Нещодавно мені трапився коментар однієї людини, який мене різанув. Він каже: те, що ми переживали останні кілька десятків років у постперебудовну епоху, – це НЕП. Нам здавалося, що відбуваються якісь глибинні зміни після розпаду Радянського Союзу. А виявилось, що глибинних змін не було. Що відбувалася деяка економічна лібералізація, а тоталітарна матриця залишалася тією самою. Просто трохи дала слабину. Вона була припудрена, але пудра злетіла.
«Церков не може бути багато».
– Про язичництво цікаво: патріарх уже занепокоївся, що вплив православ’я на фронті слабшає, поступаючись язичницьким течіям.
– Це дуже цікаве зауваження, особливо у світлі того, що противників на полях цих військових дій довгий час маркувалися пропагандою як неоязичники… Неоязичництво у тій чи іншій формі можна знайти у будь-якій країні. Але наратив православного російського війська проти українських язичників дає тріщину.
Тим більше, багато хто знає, наприклад, що з 2014 року відверто неоязичницькі проросійські об’єднання на кшталт «Русича» беруть участь у бойових діях. Ми пам’ятаємо, що глава цього з’єднання прославився тим, що вбив та з’їв собаку у прямому ефірі. Чомусь ось із таким неоязичництвом ніхто не хоче боротися.
Я служив фактично в українській парафії протягом більше 20 років і абсолютно переконаний, що українське суспільство є більш релігійним, більш християнізованим, ніж сучасне російське. Почасти тому, що західні області України пережили довоєнну епоху, 20–30-ті роки, без тих гонінь, через які пройшла Східна Україна, Центральна і, природно, вся росія. Це видно навіть просто у свята, через те, які дні для людей є важливими. В Україні основні свята – це Великдень та Різдво. У Росії ж, за соціологічними опитуваннями, ці свята стоять під номерами 4 та 5 – після Нового року, 9 Травня та 8 Березня.
– РПЦ виявилася єдиною інституцією, яка після розпаду СРСР встояла у колишніх республіках. Але саме зараз вона втрачає шматки. Чи можна назвати це розколом? І хто тут розкольники: ті, хто відходить від РПЦ, чи вона сама – відколи відмовилася згадувати Вселенського патріарха?
– Не будь-який поділ є розколом і не будь-який розкол є трагедією. Згадаймо, наприклад, історію Російської зарубіжної церкви, яка була поза спілкуванням з Московським патріархатом і взагалі з кимось протягом 80 років. Історію американської митрополії, яка була поза спілкуванням із Московською патріархією буквально за рік до того, як отримала від неї автокефалію.
Зовнішній поділ – це історія світового православ’я. Наразі існує плюс-мінус 15 автокефальних церков. Але церква все одно продовжує бути єдиною. Ми нещодавно про це говорили з одним священиком, отцем Джоном Бером, який був ректором Свято-Володимирської семінарії в Америці. Він говорив, що по-хорошому взагалі слід відмовитися від висловлювання Російська чи якась ще православна церква. Слово «церква» богословськи може відноситися або до зібрання людей, які разом здійснюють євхаристію, або до Вселенської церкви. А жодної російської або сербської церкви, або болгарської просто не існує.
Є Московська патріархія як інститут, є Вселенський патріархат, є інші видимі структури, але вони не є церквами. Церков не може бути багато.
Розкольниками можна вважати будь-яких людей, які публічно перестають сповідувати єдність православної церкви та стверджують свою перевагу. Пам’ятаю телеграм-повідомлення отця Андрія Новікова, він є одним із помітних зет-проповідників.
Він каже: ми, Московський патріархат, розірвали стосунки з Константинополем, але з іншими православними церквами, які перебувають у спілкуванні з Константинополем, не розірвали. І це непослідовно. Послідовно було б розірвати стосунки з усіма, хто зберігає стосунки з Константинополем, – із усіма! Ось це абсолютно розкольницька заява. Зроблене людиною, яка є членом Синодальної богословської комісії.
«Молитва фарисея».
«Русскій мір» став альтернативною релігією?
Думаю, так. Складність із «русскім міром» у тому, що він досить вміло імітує православ’я, до якого не має стосунку. Проповідь «русского міра» ніколи не буває проповіддю християнської – проповіддю покаяння. Це завжди молитва не митаря, а фарисея: «Господи, дякуємо, що ми не такі, як інші народи». Зовні виглядає як християнство, але насправді це його антипод.
– Один із головних спікерів «русского міра» – патріарх Кирило як голова Російського народного собору. Тобто він одночасно очолює РПЦ і цю альтернативу, що камуфлюється під православ’я.
– Всесвітній російський народний собор він очолює вже майже 30 років. І це дуже важливо, хоча багато хто намагався махнути рукою і сказати: ну це ж не церковний собор. Але ідея Всесвітнього російського народного собору в тому, що він є інкарнацією ідеї симфонії церкви та держави, є загальним голосом церкви та держави. І в цьому сенсі його формулювання важливіше, ніж формулювання церковного собору.
Можна згадати про еволюцію самого поняття «русского міра», в якому вигляді воно сконструйовано в 90-ті роки, як, а головне, навіщо було взято в обіг Кремлем. Сурков говорив, що це поняття цікаве, бо воно висловлює нашу потребу розширюватись територіально.
Можна згадати, звісно, як поняття «русского міра» сакралізувалося, було ідентифіковано зі Святою Руссю тощо. Спочатку це була форма пострадянської ідентичності, альтернативної державним, яка давала людям можливість ототожнити себе з цим «русскім міром», навіть якщо вони не жили на території Росії.
А зараз уже є люди в Кремлі, які самі вирішують, хто до «русского міра» належить, а хто ні і які потрібні способи, щоб у цей уявний «русскій мір» їх повернути.
Поява наказу Російського народного собору – це одна з головних подій минулого року, тому що він формулює дуже важливі речі, які стосуються конфлікту з Україною як війни з Антихристом. Але є одна методологічна річ, яку до кінця не можу зрозуміти. Люди, які ухвалюють політичні рішення, справді керуються цією доктриною або ж вони вигадують її, щоб виправдати та пояснити власне рішення?
– Тобто вірять самі чи брешуть?
– Можуть бути різні відповіді. Перша – що справді будь-який збройний конфлікт, як каже отець Кирило Говорун, має два інгредієнти. Це зброя та ідеї, зброя не стріляє без ідей. Інше пояснення полягає в тому, що нічого немає, окрім ідеї розширення влади. Я гадаю, що є ще й третє пояснення. Спочатку придумана як виправдання власних досить цинічних потреб ідея зрештою дозволяє переконати себе.
– Профашистські ідеологи були введені в обіг не без участі церкви: у 90-х роках «Протоколи сіонських мудреців», праці Ільїна, книжки петербурзького митрополита Івана лежали саме на церковних прилавках. Чи відповідає церква за відродження ідей фашизму в росії?
– У 90-ті роки книжковий ринок був затоплений усім. З тим самим успіхом можна було купити книги отця Серафима Роуза, отця Олександра Шмемана. Не заборонялося нічого. І такі постаті, як Дугін, були досить маргінальними – не сказати, щоб їх вітали в офіційних церковних структурах. Російський фашизм у всіх його проявах завжди мав релігійну складову. Але досі він був десь на полях.
Про відповідальність церкви могло б йтися, якби стояло питання про угоду. А ми зараз говоримо не про погоджуваність, а про послідовне будівництво доктрини. Без сакралізації ідеї «русского міра» всередині Московського патріархату її просто не було б. Якщо люди прийшли до влади не внаслідок вільних та чесних виборів, то вони будують свою легітимність на доктринах, які самі вигадують. Вони вигадали доктрину «русского міра», традиційних цінностей тощо. А потім фактично оголосили, що їхня легітимність і сакральність заснована саме на тому, що вони є зберігачами цих доктрин і віровчення.
«У ґвалтівників на грудях були хрестики»
– Ми спостерігаємо як зростання державних репресій, так і безглузду жорстокість на низовому рівні. Замучений у СІЗО Кушнір, 30 кілограмів солі для Буянової… Чому розквітла людська жорстокість?
– Люди живуть у відчутті індукованої загрози. Вони не дуже цінують власне існування, але вірять у існування держави російської, яка є основною цінністю світу. Як путін сказав, навіщо нам світ, у якому росії немає… І тому будь-яка загроза, яка сприймається як загроза державі, сприймається як загроза для себе. Вони самі себе не відчувають, у них немає усвідомлення своєї значущості, власної гідності та цінності.
Момент жорстокості може виявлятися у кожній людині. Громадська система може працювати або на придушення аномальних форм поведінки, або на їх заохочення – на заохочення садизму.
А чому він заохочується?
– А на чому ще держава може триматися, якщо вона тримається не на законі? Це елемент контролю. І слід сказати, досить ефективний. Це патологія, що нормалізується. Якщо залізти в голову до цих людей, вони, мабуть, скажуть: якщо у вас у будинку завелися щури та таргани, а ви їх вирішили отруїти, ви ж їх не шкодуєте?
– Ну, це Руанда, вороги, як «комахи».
Руанда. Як писав Іоан Ліствичник, людські пристрасті, які він намагався зрозуміти, аналізувати, взагалі не піддаються розумінню. Щоб зрозуміти Чикатило, потрібно стати Чикатило. Ми не повинні і не зобов’язані розуміти садистів. Це робота психіатрів. Ми зобов’язані зробити так, щоб ці люди не були допущені до роботи в державних органах, були покарані за злочини, якщо вони осудні, і спрямовані на лікування, якщо вони неосудні.
Це розпад особистості, чисте зло. Просто десь воно може набувати форм особистих девіацій, а десь для таких людей, навпаки, можуть бути створені структури, які дозволяють їм повністю розкрити себе у всіх своїх проявах.
Для мене, напевно, одним із найскладніших днів року, що минає, був день, коли я попросив у людей у фейсбуці та телеграм-каналі, щоб вони поділилися своїм досвідом: як вони перестали ходити до храму, брати участь у богослужінні. Я розраховував на 10-15 відповідей, але надійшов цілий шквал. І була розповідь жінки, яка зараз виїхала з росії. Вона вийшла на одиночний пікет, виявилася затримана. Після затримання її ґвалтували шваброю, її травмували, і в неї тепер не може бути дітей. Вона каже, що їй дуже важко увійти до християнського храму, бо у її ґвалтівників на грудях були хрестики.
Я думаю, що, мабуть, у цьому найстрашніша спокуса нашого часу.
Коли хрест, який є способом людського зцілення та звільнення, використовується для виправдання катування. І слова «З нами Бог», які звучать на різдвяному богослужінні, стають гаслом, яке виправдовує насильство.
«Жодних розстрілів не було».
– Навіщо знищують пам’ять про репресії? Таблички «Останньої адреси» зривають, меморіали розбивають. Виправдовують тих, чиїми спадкоємцями вважають себе?
– Ці люди живуть у зовсім іншій парадигмі. Незручні для них події просто не існували. Як не існували в минулому, так не існують і тепер. Немає пакту Молотова-Ріббентропа, не було розстрілів у Катині. Нічого, що не вписується у картину світу. Тож і зараз жодних жертв немає. Це не оцінка минулих чи справжніх подій, це просто їхнє заперечення.
Той самий Мединський говорив, що історія – це політика, перекинута у минуле. Нещодавно одному політв’язню в росії цензура не пропустила листа, бо там було слово «політв’язні». Політв’язнів немає. А принцип Мединського працює не лише у теперішньому, а й у минулому. Це означає, що й у 30-х роках жодних політичних репресій не було, а були просто ув’язнені, сиділи за справу. Кримінальники, шпигуни, вороги народу, троцькісти.
– Певний час тому в середовищі еміграції народився іронічний термін стосовно тих, хто залишився в росії, – «нові тихі». Чи має людина сповідувати віру? Адже якби всі пішли до мучеників, християн не залишилося б.
– Я ніколи не зрозумію людей, які закликають інших стати жертвами. Ну, хтось із священиків у росії читає, а хтось, можливо, з останніх сил намагається не читати так звану молитву за Святу Русь. І в Радянському Союзі були такі люди, як отець Гліб Якунін, сповідники, які опинялися у в’язницях. А були люди, які не виходили в активний суспільно-політичний порядок денний, не асоціювали себе відкрито з дисидентським правозахисним рухом, але продовжували служіння. Жоден розсудливий чоловік не дорікатиме отцю Олександра Меню за те, що він не вийшов з плакатом на Червону площу після введення радянських військ до Афганістану.
Ми зараз перебуваємо у ситуації, коли ні в кого з нас немає права вказувати іншому, що він має робити. Люди за однакових обставин приймають різні рішення. Це не означає, що одне є правильним, а інше – ні.
Так, є межі, які людина переходити не може і не повинна. Хоча б публічно не брати участь у виправданні зла, у терорі, у будь-яких його формах. Але я думаю, що будь-яка людина повинна знаходитися на своєму місці доти, доки вона може робити свою справу. Це стосується всіх: лікарів, вчителів, науковців, священиків, журналістів – будь-кого.
– Чи перемогло зло добро?
– Я б тут повернувся до євангельської оповіді. З погляду світової історії, що це? Розповідь про людину, проповідника, яких було в давнину багато, який був убитий. І все. Крапка.
Чи можна вважати, що це перемога зла над добром? Можна було б, якби в цій історії ми не бачили іншого виміру. Ті люди і та держава, в якій це трапилося, зрештою самі виявилися переможеними. Вони зникли, розчинилися, пройшли через розпад. І ось ця Людина, коли говорила: «Я переміг світ», якщо використати термінологію Льюїса, була або ошуканцем, або божевільним, або Він справді переміг. Оскільки на брехуна і божевільного Він не дуже схожий, я думаю, що це все-таки перемога добра над злом.
Вона відбувається не завжди видимим чином. Перемога добра над злом відбувається щоразу всередині людини, яка робить вибір на користь добра, навіть якщо для нього це пов’язано або з незручностями, або з небезпекою. У цьому сенс не лише нинішніх подій, а й загалом світової історії.
Останнє слово ще не сказано.
