Фото: Україна Православна
Ігумен Кіпріан (Лозинський), декан богословського факультету Львівської православної богословської академії.
Кожен прихід до цього священника, як серія цікавого серіалу про життя Православної Церкви України. Особливо, якщо прийти на півгодини раніше призначеного часу (з львівським транспортом ніколи не вгадаєш час, тому береш із запасом).
Одного разу я застала отця Кіпріана, як він за столом у своєму кабінеті декана богословського факультета Львівської православної богословської академії плів чотки хлопцям на фронт.
Іншим разом він по телефону домовляється із співбратами, що вони з мамою спечуть дружнім парафіям на Різдво п’ять (!!!) тисяч просфор. Отець Кіпріан добре готує. А на Великдень він з мамою пече артоси (спеціальний хліб, що його роздають в храмах в Світлий тиждень).
Я ходила сюди, у монастирсько-академічний храм, на служби у перші місяці після вторгнення росіян. Бачила, як приміщення гуртожитку академії перетворилися на притулок для переселенців.
Тут жила родина священника ПЦУ з Харкова, віруючі та невіруючі, мами з дітьми з постраждалих міст України. Харків, Миколаїв, Донецьк… Вся Україна в мініатюрі. А пані Ольга, мама отця Кіпріана, готувала всім.
Невдовзі я повернулася до Києва, а студенти – у свій гуртожиток. Але відвідини цієї парафії, коли я приїжджаю до Львова, вже стали для мене традицією. Цього разу я прийшла в суботу, і знову раніше. В суботу студенти академії вчаться, а викладачі у перервах між парами збираються на чай у отця декана.
Мене знайомлять із пані Катериною, викладачкою грецької. Ми говоримо про студентів, і я жартома запитую, хто був її найкращим студентом. Не встигаю завершити питання, як вона повертається в бік отця-декана (він якраз робить нам чай, зроблений з чотирьох видів м‘яти з власного городу) і каже: «От мій найкращий студент на десятиліття. Якщо маєте грецький текст, то прямзараз вам продемонструє».
Соцмережі не дають людям спільних поглядів одне про одного забути. Я не завжди читала інтерв’ю отця Кіпріана, які у нього полюбляють брати львівські медіа, але бачила відео у Тік-Тоці, як отець Кіпріан співає ввечері зі студентами українських пісень. Цікава деталь. Якраз в цей час по єпархіям МП проводилися обшуки. Тоді я зробила статус, як відрізніти ПЦУ від УПЦ МП. Вчителі ПЦУ з дітьми співають, і співають рідних пісень.
Насправді, відмінностей багато. Колись мені один священник, який доєднався до ПЦУ з МП, казав, що я нарешті припинив пити валер’янку перед зустріччю з архієреєм, мовляв, тут все демократично.
А щодо Львова, хочу, щоб ви уявили одну картину. Два поважних чоловіки у чорних пальтах та капелюхах, повільно гуляють типовим львівським маршрутом: вулиця князя Романа, Валова, Площа Ринок і обговорюють важливе у освіті та житті Церкви. А львів’яни шанобливо кланяються місцевому єпископу та місцевому викладачу-богослову.
Ми вже п’ємо чай і розмова пливе сама собою. Втім, це не вперше, коли я просто увімкнула диктофон і слухала, а прослухавши, зрозуміла, що отцю Кіпріану є що сказати світу. Друкуємо цю розмову зі скороченнями.
ДВІ ГОЛОВНІ УМОВИ, ЩОБ НАВКОЛО ВАС ТРИМАЛАСЯ ВІРА
Ви питаєте, як збілишити кількість людей на парафії? (о. Кіпріан задумався).
Наша ціль, навіть не щоб зростала, а щоб не зменшувалася. Глобальна секуляризація суспільства – це тенденція.
Ліві ідеї стрімко входять в суспільство. Тож нам треба втримати тих, хто вже є з нами. Як це зробити? Я студентам на лекціях з практичного проповідництва кажу, що для того, щоб люди слухали твої проповіді, потрібно, по-перше, вірити в те, що ти говориш, по-друге, намагатися жити так, як ти вчиш, жити згідно своєї віри.
І третє завдання священника – це любити. Проявляти любов можна по-різному. Допомога, соціальна робота, слово, звичайні обійми, усмішка – це все форми любові. Тобто любити людей, які навколо тебе. Це є, напевно, головні умови того, щоб навколо тебе трималася віра.
Ми пройшли той час, коли люди йшли за конфесією. Зараз люди йдуть за постатями. Йдуть в храм, де їм подобається або священник, або хор. Може подобатись антураж, аура, як модно казати, «енергетика», історія. Але загалом, в основному, йдуть до конкретного священника. Тому особисте життя священника, поведінка, проповідь, спів, ставлення до людей визначає цю парафію. Від священника залежить і буде залежати дуже багато у формуванні, збільшенні чи зменшенні тієї чи іншої громади і парафії.
Перерва закінчилася. І о. Кіпріан раптом запитує, чи бачила я їхню каплицю святителя Рафаїла Заборовського, яку вони нещодавно відкрили. Я охоче йду подивитися, бо люблю цього святого, київського митрополита, який вмів створити українське середовище у Києві навіть у відсутності своєї держави. Він для мене – уособлення надзвичайного смаку та освіти. Тут є ікона, яка була написала з прижиттєвого портрета. Я вітаю отця декана з завершенням оздоблення каплиці. Питаю, як вдалося в наш час, коли все йде на фронт, реалізувати цей проект. І обережно запитую про економіку парафії та самого вишу.
ЧИ ВИСТАЧАЄ ГРОШЕЙ НА АКАДЕМІЮ? АБО ПРО МЕЖУ КОМПРОМІСІВ
Духовні навчальні заклади ніколи не працюють на приубток, вони завжди дотаційні. Духовним школам допомагають єпархіальні управління, митрополії. Як це відбувається в нашій академії?
У нас навчання безкоштовне. В нас студенти не платять за навчання, але оскільки вони мають 4-разове харчування, то вони вносять символічні внески за це харчування, щоб академія мала можливість купити якісь продукти. Є благословення митрополита, і благочиння збирають раз в рік продукти для академії. Якщо це села або місто, то є якісь суми пожертв на утримання академії. Таким чином, маємо дотаційні продукти і пожертви парафій.
За рахунок цього академія живе. Щодо монастиря, тут на місці нас небагато. Монахи харчуються разом зі студентами в студентській їдальні.
Мене запитують, чи може Церква брати пожертви у неморального ктитора? Це дуже складне питання. Часто буває так, що ми беремо пожертву, не знаючи від кого ми беремо. Наш храм не має, на щастя, великих ктиторів. І я в цьому плані незалежний від усіх. Є тільки прихожани, звичайні прості люди, які жертвують, і на ці пожертви храм живе.
Окремі великі пожертви теж бувають, зараз ми робили ремонти. Я звертався до різних людей, і не до тих, кого особисто знаю. Нам потрібні були будматеріали. І я звернувся до власника будівельної фірми з проханням допомогти нам з цим. Він надав 50% знижку. Це була пожертва, і суттєва, тому що брали цих матеріалів ми на велику суму. Чи я знаю його особисте життя? Ні. Бо він не мій парафіянин, я не знаю про нього нічого. Цю пожертву я прийняв від людини, до якої я звернувся по допомогу. В таких ситуаціях, звичайно, що ми приймаємо.
Але я тішуся від того, що в нас немає особливих ктиторів, і ніхто не може диктувати ніяких умов. Так, я знаю, буває з великими ктиторами, коли мільйонери, які утримують храм, диктують священнику свої умови. І він тоді є ніби в’язнемситуації. Бо потрібно храм утримувати, потрібно сім’ю утримувати, і він повинен прислухатись. Чи це правильно? Думаю, що неправильно. Тому, я радію, що тут так добре. Бо я не знаю, як би я поступив в такій ситуації.
Але якщо є людина, ктитор, вона повинна розуміти, що священник є духовним провідником і духівником цієї громади. І священник має цій людині вказувати на її гріх, коли це необхідно, на її життя, яке вона веде, на помилки. Вказати в сповіді хоча б. Будь-які пожертви не можуть закрити очі і вуха священика на гріх.
Ми вертаємося коридором академії. І я бачу довгу галерею портретів: усі митрополити, включно із МП-шними, які служили тут в радянський час.
– Вони частина львівської кафедри, ми їх не викреслимо з історії, – пояснює о. Кіпріан і я розпитую, які зараз відносини з МП.
СПІЛКУВАННЯ З ВІРЯНАМИ МОСПАТРІАРХАТУ ЦІЛКОМ ПОЗИТИВНЕ
Спілкування з колишніми вірянами Моспатріархату позитивне. Наш студент – чоловік колись регентки храму Моспатріархату.
В той час, коли ще цей храм належав УПЦ МП, вона була регенткою молодіжного хору, а він був нашим студентом. І конфліктів не було. Владика МП Філарет бував у нас (шив у майстерні «Риза» деяке облачення), ми до вторгнення навіть чай пили кілька разів.
Зараз це спілкування припинилося. Є кілька сімей з колишнього кола МП, які прийшли до нас. Вони впізнавані в поведінці. Все ж православ’я в Галиччині ліберальніше до зовнішнього вигляду вірян і ті, хто ходили в храми колишніх УПЦ КП та УАПЦ, почуваються і поводяться більш вільно. А от віряни ММП надмірно сковують себе правилами. Наприклад, навіть маленькі дівчатка в хусточках. Не тільки дорослі жінки, заміжні, як це велить церковне правило. Заміжня жінка за звичаєм має молитися з покритою головою. А в них і діти, дівчата в хусточках. Там етикет церковний трошки іншийсклався, я би так сказав.
У Львові нема вже громад МП. Мене запитують, де віряни МП. Це неофіційна інформація, але дехтоцих людей просто збираються по квартирах. І ті священники, які служили в храмі на Бабанича (колишня Короленка), в їхньому соборі кафедральному, служать для них по квартирах.
А от з тими, хто прийшли до нас, є цікавий момент. Коли в нас в храмі не було регента хору, була проблема зі співом, то ми хотіли запросити співати молодіжний хор з храму на Бабанича (колишня Короленка), який перейшов до Православної Церкви України. Я їх запросив до нас, кажу: співайте в нашому храмі. Двері нашої церкви відкриті, як сказав Блаженнійший ще на початку свого предстоятельства.
І знаєте, що стало одним із каменів спотикання? Мова. Більшість хористів не можуть співати українською… І це молодіжний хор, це не хор старших людей. А були й такі, хто вважає, що навіть церковнослов’янською мовою у київському ізводі молитись не можна, бо це гріх. Мене це дуже здивувало.
Люди молоді повинні мислити, аналізувати, розуміти, і для них молитва навіть церковнослов’янською в київському ізводі, тобто в давньому, справжньому її варіанті, притаманному нашій традиції, виявилася неприпустимою. Тільки церковнослов’янська в московському ізводі, фактично – архаїзована російська. Вони вважають себе українською церквою, але ж назвати себе можна будь-як. А як нею стати за такого мислення?Це печально. І це Львів.
ХХХ
В кабінет заходять молоді священники та студенти. Серед них – два афроукраїнця. Один з них – вже священник Девід Чіджоке, інший – студент першого курсу Львівської ПравославноїБогословської Академії Йоханес Лемма.
Йоханес соромиться, а з Девідом ми вже перетиналися, коли він ще вчився, і я розпитую, де він служить.
«Чекаю парафію, маю поки іншу, світську роботу, а служити приїжджаю сюди, до академії», –каже Девід.
Девід узгоджує час, коли вони мають побачитися, і йде, а я розпитую отця Кіпріана: можливо, молодий священник краще для проповіді серед молоді…
– Я говорю з молоддю про «зоряні війни», про комп’ютерні ігри, я, в принципі, маю непогану репутацію. Кажуть, що добре проповідую, але все одно вік моїх парафіян це 40+. Це проблема не священника. Це не проблема взагалі. Бо молода людина не дуже ходить в храм. Діти ходять, бо їх водять батьки. Далі їхній рівень самоусвідомлення і екзистенційні потуги їхнього життя ніби «не передбачають церкви». Яка основна ціль життя людини, яка закінчила школу, поступила кудись на навчання? Встати на ноги, заробити гроші, створити сім’ю. Тобто, він бігає за заробітками, за дівчатами. І місце церкви в цій парадигмі зазвичай дуже скромне.
Церква повертається в піраміду цінностей людини тоді, коли вже є сім’я, коли вже людина має якусь стабільну роботу, коли приходить вік 45+, коли вона починає думати про вічне, коли і мислення, і ментальність змінюються.
СВЯЩЕННИК В ТИЛУ І ВІЙНА
Як війна змінила служіння священника в тилу? Львів – тил, але він відчуває війну, є прильоти, дрони, ракетні обстріли.
А головне, є Марсове поле, де вже, напевно, 600 похованих бійців. Це тільки Львів. Ми не говоримо про область, про передмістя Львова. Це тільки Львів.
Зараз головний виклик перед духовенством – підтримка священниками людей, які приїжджають з фронту у відпустки
Є солдати, які приїжджають, приходять на сповідь, на розмову. І відстань між мирною людиною, і тою, яка почала стріляти у ворога – величезна. Їх важливо підтримати, важливо зрозуміти, як вони почуваються в ситуації, коли доведеться вбити ворога. Або вже хтось зробив це.
А ще завдання священника – вселяти надію. Є така психологиня Едіт Егер. Це єврейка за походженням, яка народилася в Угорщині. Вона пережила війну і Аушвіц, і досі жива. Їй більше 90 років. Вона їздить по світу, виступає з лекціями. Книга її називається «Вибір». Перша частина розповідає про їїперебування в Аушвіці. Вона каже, що жінки в цьому таборі вечорами ділилися одна з одною секретами приготування якихось страв. Що додавати, які спеції, для чого. Бо це їм давало надію, що вони звідси вийдуть і будуть ці страви готувати. Це вселяло їм надію. А надія була найважливіша в Аушвіці. Тому дати надію для священника – дуже важливо.
Є ще один фронт. Це доносити правду про війну не тільки в своєму середовищі, а й до міжнародних середовищ. Називати агресора агресором. Будемочесні, Церкви в світі, і протестантські, і Римокатолицька Церква, і помісні Православні Церкви не достатньо активні та відверті. Хтось відкрито засудив війну росії щодо України?
Вселенський патріарх Константинопольський Варфоломій, і ще ті Предстоятелі, які підтримують ПЦУ. Більше ми не чуємо нікого. Єрусалимський патріарх, наприклад, сердечно вітає Гундяєва – людину, яка благословляє кровопролиття, на чиїх руках кров українців.
Але віримо у краще. І молимося. Бо люди більше почали ходити в храми, і молитви людські стали щиріші. Ну і священики теж.
ПРО ВІЙНУ ТА КАПЕЛАНІВ
Ми будемо мати після війни величезну кількістьлюдей з посттравматичним синдромом. Опікуватися ними має спеціально навчена людина. Тому інститут капланства, який створила Церква і який розвивається зараз, неможливо переоцінити.
У нас була ідея в академії створити спецкурс для студентів, щоб по завершенні, священник знав, як себе вести з такими людьми. Але в цілому кожна єпархія, кожне велике місто повинно мати отаких капеланів. У Львові повинно бути кілька капеланів, і в контактах єпархіального управління мають бутивказані їхні телефони. І кожен демобілізований має знати, що він може звернутися до духівника. І має розуміти, що є священник, який знає, як себе поводити в цій ситуації.
Є священники з різною, скажімо, так додатковою «спеціалізацією». Я, зокрема, маю благословення архієрея на читання молитов над хворими та одержимими, так звані вичитки. У мене немає ілюзій щодо власної високої духовності, тому «бісогонством» не займаюсь, але молитви над хворими людьми читаю. І люди знають про це і приходять до мене з фізичними та душевними проблемами.
Так само тут, в тій ситуації повинні бути конкретні священники. Бо не кожен буде мати здатність, дар, можливість, вміння, щоб з такими людьми працювати.
Ми виходимо на чудове церковне подвірʼя. Будівництво цього комплексу плекала прекрасна польська аристократка Марія Моравська ще позаминулого століття. О. Кіпріан показує унікальні мюнхенські вітражі храму, яким понад 140 років. Вони «запаковані», бо всі бояться, що вони не витримають обстрілів.
Я подумки дякую прекрасній польській аристократці, яка збудувала храм. І наче почувши мої думки, ігумен запрошує мене в крипту, де вона похована.
– Тепер тут може бути бомбосховище, – каже.
– Як все фундаментально зроблено, – кажу я, оглядаючи не лише білий мармурний надгробок, але і підвал, де все облаштоване наче для життя: стіл і стільчики, ідеально рівні стіни, гарне склепіння з арочками…
– Семінаристи жартують, що тут і для мене місце знайдеться, коли піду до Бога, – каже ігумен.
– Чому ви так з посмішкою про це говорите? – запитую я.
– Сумний монах – поганий монах. Християнство має бути радісне, – пояснює о. Кіпріан.
І ми обоє посміхаємося.
Лана Самохвалова, Київ-Львів.
