Зображення згенеровано ШІ
У керівництві МПвУ досі співіснують взаємовиключні позиції щодо росії, війни та власного церковного статусу. На це звертає увагу релігійний оглядач, науковець Володимир Мельник у колонці для РІСУ, називаючи УПЦ «Церквою Шредингера».
На його думку, твердження про внутрішню єдність московського патріархату в Україні дедалі важче узгодити з публічними заявами та діями її ієрархів.
«Лише з позиції двоєдумства можна бачити й вірити, що «В УПЦ немає внутрішнього розколу і Церква залишається єдиною»», – пише Мельник.
Як один із прикладів він наводить позицію речника МПвУ, митрополита Ніжинського Климента (Вечері), який очолює інформаційно-просвітницький відділ цієї Церкви.
Коли митрополита запитали про інформацію щодо колабораціоністської діяльності окремих членів Синоду МПвУ, він відповів, що не переглядає «сепаратистські ресурси». Після уточнення, що йдеться про дані з офіційної заяви Міністерства культури України, Климент заявив: «На все, що це міністерство нагадує, – алергія. Це офіційна позиція».
Автор колонки порівнює таку інформаційну політику з описаним Джорджем Орвеллом «Міністерством правди», коли незручні факти ігноруються, а суспільству пропонується лише вигідна версія подій.
Окремо експерт звертає увагу на позицію керуючого справами моспатріархату в Україні митрополита Бориспільського Антонія (Паканича). За словами автора, ієрарх у своїх публічних зверненнях уникає прямого визначення росії як агресора, говорячи про «бойові дії на території України» та звертаючись «до всіх, від кого це залежить».
Свого часу власна паства закликала митрополита Антонія поставити перед Синодом питання про повний розрив зв’язків із РПЦ та утворення незалежної Церкви. Він назвав такий крок «сумнівним заходом» і закликав зберігати церковну єдність. У липні 2022 року громада Свято-Воскресенської парафії у Зазим’ї проголосувала за приєднання до ПЦУ: 780 голосів «за» і один – «проти». Водночас інформаційний відділ МПвУ назвав подальші події довкола храму «захопленням».
Ще виразніше, на думку автора, суперечливість офіційної позиції проявилася у перші дні повномасштабного вторгнення.
24 лютого 2022 року Предстоятель МПвУ митрополит Онуфрій закликав до захисту України та звернувся до «президента Росії негайно припинити братовбивчу війну». Проте вже 28 лютого у зверненні Синоду цієї Церкви, підписаному тим самим митрополитом Онуфрієм, росія, як агресор, фактично зникає з формулювань.
У документі йшлося про те, що «війна прийшла на нашу рідну українську землю», що «тривають бойові дії між військами РФ та ЗСУ», а звернення було адресоване одночасно Президенту України Володимиру Зеленському та президенту РФ Володимиру Путіну. Так само вживалося формулювання про «гріх збройного протистояння двох наших братніх народів».
Мельник вважає, що така риторика стирає різницю між агресором і жертвою, між нападом і захистом.
Автор також звертає увагу на мовчання керівництва МПвУ після масштабних російських атак на Київ, зокрема ударів по Києво-Печерській лаврі. Митрополит Павел (Лебідь), коментуючи один із таких ударів, заявив, що «це робить диявол», водночас зазначивши, що росіяни нібито співчувають.
Окремою ілюстрацією подвійних стандартів автор називає реакцію Синоду МПвУ на захоплення російською православною церквою українських єпархій на окупованих територіях.
Синод моспатріархату в Україні , зауважує Володимир Мельник, фактично не відреагував на переведення єпархій у Криму та на Донбасі під пряме управління РПЦ. Зокрема, митрополит Сімферопольський Лазар (Швець) у 2022 році особисто звернувся до Кирила Гундяєва з проханням «перевести Сімферопольську єпархію в безпосереднє канонічне й адміністративне підпорядкування Патріарху Московському».
Попри це, Лазар залишався членом Синоду МПвУ до 2023 року. Його вивели зі складу Синоду не через перехід до РПЦ, а формально «у зв’язку з неможливістю брати участь у засіданнях Священного Синоду».
Подібна ситуація склалася і з митрополитом Донецьким Іларіоном (Шукалом). Після того як у 2024 році очільник РПЦ звільнив його від управління Донецькою єпархією, в МПвУ він і надалі фігурує як її керуючий.
Саме ця різниця реакцій, на думку автора, особливо показова: на переходи громад і священників до ПЦУ керівництво моспатріархату в Україні реагує швидко й жорстко, тоді як фактичне відокремлення цілих єпархій на користь РПЦ може роками залишатися без публічної оцінки.
«Відсутність роками реакції на захоплення сотень парафій і десятків монастирів діагностичноконтрастує з реакцією на будь-який добровільний перехід громади чи клірика до ПЦУ. За лічені години з’являються циркуляри із заборонами, в екстреному телефонному режимі збирається Синод, летять листи до різноманітних організацій усього світу з відповідною риторикою про «розпалювання релігійної ворожнечі» та «зрадників»… Ось вона, та сама «цільова віддана готовність казати, що чорне є білим, коли того вимагає партійна дисципліна», описана Орвеллом», – підсумовує автор.
На думку оглядача, проблема МПвУ полягає вже не просто у наявності різних думок усередині Церкви. Йдеться про спробу одночасно підтримувати взаємовиключні версії реальності: декларувати незалежність від Москви і церковну єдність, але при цьому уникати чіткої оцінки проросійських дій власних ієрархів та захоплення українських єпархій російською православною церквою.
