Відійшов до Господа один із творців Української Церкви та й самої Української автокефалії.
Сильний та системний.
М’ятіжний та непокірний.
Майже житійна постать і водночас майже гамлетівська фігура.
На прощання з ним прийде багато людей.
За ним проллють мільйони сліз.
За нього вознесуться мільйони молитов.
Архітекторів Церкви – єпископів, священників, непростих вірян з вищих щаблів влади і простих людей. Тих, хто вже 30 років тому зрозумів, яке то благо мати свою церкву. І ті, хто прийшов 2018-го року, із вдячністю, що Україні було давати автокефалію, і весь Київський патріархат став єдиною та надміцною спільнотою у своєму проханні.
Ми вирішили розповісти про нього словами ж його інтерв’ю різним медіа.
ПРО ДИТИНСТВО
«Я навернувся до Бога через смерть батька. (Батько патріарха – шахтар, який загинув на війні, а дід патріарха загинув в Голодомор).
Смерть батька була поштовхом до питання, чи Бог існує, чи не існує. Якщо Він не існує, як нас вчили тоді в школі, то зі смертю людина перетворюється в небуття, просто зникає. Тому, якщо це правда, що людина перетворюється в небуття, то мого батька немає. Бо він загинув на фронті, на війні. А як же немає його, коли я його люблю? Кого я люблю – не існуюче? Хіба можна любити не існуюче? Не можна. А якщо я люблю, і це реально я люблю, то любов засвідчує, що батько і після смерті повинен існувати… І ось оце переконання мене привело до того, що я поступив в семінарію, потім в академію і став священнослужителем – бажання служити Богові».
Так він вступив до Одеської семінарії, за якою – Московська духовна академія… Далі – інспектор та ректор Київського академії. Єпископ Віденський, екзарх України Російської православної церкви, місцеблюститель патріаршого престолу, кандидував на посаду патріарха РПЦ.
Потім прийшли 90-ті, коли на всю потугу вирувало національне відродження, а за національним відродженням завжди піднімається автокефальний рух (це одвічна зв’язка – за державним відродженням слідує церковне) не доєднатися до цього руху? Спостерігаючи за відродженням Народного Руху, маючи друзів серед української інтелігенції, живучи тут, в Україні?
Відповідь очевидна. Реакція Москви – також. Листопад 1991 року: в Лаврі відбувається Собор, на якому всі єпископи підписують звернення до патріарха РПЦ про дарування автокефалії. А в 1992 собор в Москві, де патріарха таврували та принижували.
Ось що він писав про Архієрейський собор в Москві 1992 року, де мало розглядатися питання української автокефалії і де почесного патріарха піддали обструкції.
«Один по одному російські архієреї виходили на трибуну і говорили тільки про мене… Про мою аморальність… Звідки вони – архієреї різних областей Росії – стільки взнали про моє особисте життя…
Я сидів і слухав чергового оратора й думав: ну що ти мені торочиш, архієрею? Що ти мені про мораль торочиш? Я тебе знаю, як облупленого… Я був місцеблюстителем, керував тоді церквою і тобою займався. Та досить мені виступити і розповісти про твої гріхи, то ти вискочиш, як ошпарений… Але я вирішив не діяти їхніми методами…
Я на багатьох зібраннях був за сорок років служіння Церкві, на загальноцерковних нарадах, але не чув, щоб так поливали собрата-архієрея… То для мене була Голгофа… І я мав її витримати, вистояти до кінця.
Після я говорив про автокефалію. Що вона потрібна, що Українська Православна Церква визріла для неї. І вона буде мати автокефалію… А закінчив свій виступ словами, що не можу відмовитися від київської кафедри… Як і автокефалії не зречуся, бо в незалежній Україні повинна бути незалежна церква».
ПРО ВИГНАННЯ З ЛАВРИ
Патріарху Філарету дали повернутися до Києва, але, побачивши, що він не збирається звільняти митрополичий престол, – позбавили усіх ступенів священства, а через 5 років ще й наклали анафему. Ось як він писав про вихід з Лаври.
«В цей час старенький монах Києво-Печерської лаври розповів, що бачив уві сні преподобних Антонія і Феодосія. Вони вийшли із Ближніх печер і пішли в сторону колодязів, униз. Коли той монах звернувся до них, то преподобний Антоній і каже: «Ми ще повернемося сюди, в печери». Тоді подумав: «За ними піду і я».
ПРО ПОМІСНУ ЦЕРКВУ
Але за цей час патріарх Філарет не переставав стукати в двері та добиватися визнання. Він написав шість апеляцій до Вселенського патріарха про зняття анафеми. Він наповнював Україну людьми (дуже уважний до кадрів), будував храми і пояснював елітам нормальність існування своєї церкви.
Далі – цитати-сенси, якими наповнював патріарх суспільну свідомість.
«Раз Україна незалежна держава, то і церква має бути незалежною, бо така структура православних церков – єдність у вірі, але незалежність у керівництві.
Греція має свою церкву, Болгарія має свою церкву, Румунія, Грузія, Сербія, навіть Польща, Чехія – там жменька православних віруючих, але церква – автокефальна, тобто незалежна. Саме тому Росія, знаючи, який вплив має церква на народ, на суспільство, робить усе, щоб утримати під своєю владою українську церкву, і через неї впливає на суспільство».
ПРО ЛЮБОВ ТА ПРАВДУ
«Церква повинна виховувати віруючих у любові до свого народу. Будь-яка. Чи це російська, чи українська, чи грузинська, чи румунська, чи грецька, – вона виховує віруючих у любові до свого народу, до своєї землі, до Батьківщини. І тому нема церкви патріотичної і непатріотичної. Усі церкви православні, без виключення, виховують своїх віруючих у дусі любові до своєї Батьківщини, і всі вони патріотичні. Так повинно бути, бо народ – це наші ближні, а ближніх Бог заповідає любити, як самого себе.
Моя мала батьківщина перебуває сьогодні в окупації, але це є українська земля. Ми не маємо забувати, що Донбас – це українська земля! А якщо це українська земля, то вона має належати Україні.
«Любов без правди – слабкість. Правда без любові – жорстокість».
Ці слова належать не мені, а преподобному Ісідору Пелусіотському. Я їх запам’ятав і цитую.
Мала брехня є неправда, і велика брехня – неправда. Тому гріх і малий – є гріхом, і великий – є гріхом. Тільки різниця між ними: той великий, а той малий.
Так і різниця між малою брехнею і великою тільки в розмірі, а за якістю, сутністю одне й інше належать до неправди.
Неправда управління виявляється у великому соціальному розшаруванні – величезній прірві між небагатьма надзвичайно заможними і багатьма незаможними. А для того, щоби суспільство добре існувало і був спокій, потрібна правда, справедливість в суспільному житті».
ПРО ВІЙНУ
Українці мають бути спокійні. Україна є і буде, хоч Росія століттями хотіла нас знищити. Ніякі сили Україну не переможуть.
ХХХ
Дякуємо його Святості за все зроблене (сказане, збудоване, вибороне) для нас.
Редакція України православної.
