Фото: «Крим.Реалії»
Матеріал «Крим.Реалії»
Владика Климент – відома в Криму та за його межами людина. Останній пастир віруючих Української православної церкви Київського патріархату в окупованому РФ Криму, митрополит Кримський та Сімферопольський Православної церкви України, правозахисник, військовий капелан, голос кримчан на материковій частині України та за кордоном. Владика з втіхою і Божим словом приходив до мене в камеру, коли я сидів у сімферопольському СІЗО, його повчання і молитви допомагали мені весь час ув’язнення. І ось ми зустрілися у Києві, столиці воюючої України.
– Владико, я дуже радий, що ми зустрілися за інших обставин, ніж у Сімферополі, дуже хотів би поспілкуватися з вами і трохи розпитати вас. Чим ви зараз займаєтесь?
– Насамперед, я дуже радий бачити тебе в місті Києві живим, здоровим, усміхненим, дякувати Богові, що вдалося врятувати ще одного політв’язня, вирвати з рук нелюдів. У той же час, сьогодні багато наших хлопців, громадян України, як військових, так і політв’язнів, залишаються в російських в’язницях, очікуючи звільнення і повернення додому.
І тому дуже важливо бачити наших хлопців, коли вони повертаються до рідної України. Це зустрічі зі сльозами на очах, бо коли ти дивишся на ці фото, на ці відео повернення, ти розумієш скільки страждань, тортур вони пройшли і в яких нелюдських умовах вони перебували.
Але, слава Богу, вони живі, і слава Богу, вони вдома. Зараз я перебуваю в Києві, намагаюся займатися тим, чим я займався з 2014 по 2022 роки на всіх рівнях: де тільки можна говорити як про політв’язнів, так і про військовополонених. Ми маємо боротися зараз за кожне життя, за кожну людську душу.
Ми маємо всіх повернути додому. На превеликий жаль, ця стіна дуже складна, часто вона непробивна. Іноді страшно зрозуміти, що дві війни. Одна війна, яка торкнулася військових, політв’язнів, військовополонених, їхніх сімей, а друга війна – це те, що я бачу, – як люди втратили і страх, і почуття загрози, здається, що для багатьох війна давно вже закінчилася.
– Розкажіть, будь ласка, про моменти, які найбільше запам’яталися вам у той час, коли ви в окупованому Криму допомагали нашим політв’язням.
– Знаєте, завдяки підтримці адвокатів, правозахисних груп, які працювали з нашими політв’язнями, вдалося повернути додому майже всіх тих, за кого я хворів, про кого говорив, до кого ходив у СІЗО, їздив до в’язниць – це, мабуть, головне. Але й досі залишається у в’язниці український патріот Олег Приходько. Його, на превеликий жаль, як і багатьох кримчан, не вдається вирвати із цих катівень. Про кожного можна було розповісти, бо за кожним ім’ям певна історія.
Перші ув’язнені, кого я намагався врятувати – це навесні 2014 року були Андрій Щекун та Анатолій Ковальський. Потім уже після 2014 року до мене прийшла родина Геннадія Афанасьєва. Потім були Панів, Балух, Гриб, наші військові моряки, яких тоді полонили в Керченській протоці. Не забуду зустріч і знайомство з Олегом Сєнцовим та його родиною. Ну і (володар усміхається – авт.) Владислав Єсипенко, якого ми всі раді бачити живим та здоровим на материковій Україні.
– Чи спілкуєтеся зараз із колишніми бранцями Кремля?
– Зараз маю дуже мало можливостей спілкуватися з нашими політв’язнями. Я спілкувався телефоном з Володею Балухом, підтримую зв’язок з Олегом Сєнцовим, дуже переживаю за нього, пишаюся ним і дай Боже йому здоров’я, йому зараз дуже нелегко.
Як і всім нам… Зараз я маю більше необхідності спілкуватися з нашими військовими, які побували в російському полоні. І які сьогодні повернулися в Україну, бо саме вони зараз потребують великої духовної, молитовної та фізичної підтримки. І саме за них зараз у мене серце болить.
– Як ви вважаєте, що нам усім потрібно робити, щоб політв’язні та військовополонені якнайшвидше повернулися додому?
– Насамперед має бути консолідовано все українське суспільство у цьому прагненні. Нашим людям я хотів би порадити піти під Верховну Раду і подивитися фото на невеликих банерах – у якому вигляді повертаються наші хлопці. Побачити на власні очі і прийняти серцем їхні муки та страждання. Ми знаємо, які тортури зазнали всі політв’язні в Криму, починаючи з 2014 року.
Але є відмінність від військовополонених, які постійно перебувають у жахливих умовах: у політв’язнів тортури закінчувалися після того, як вони зізнаються і підписують матеріали кримінальної справи. А для українських військовополонених тортури не закінчуються доти, доки вони не повернуться додому. Коли я бачу відео, фото цих виснажених людей, охоплює жах від того, в яких нелюдських умовах вони були.
Ми повинні допомагати їхнім сім’ям. Я бачу, скільки разів виходять сім’ї військовополонених, «азовців», вони борються за кожного, але треба, щоб і українська влада, і звичайні люди підтримували цей рух за визволення полонених, бо, як сказано: «Той, хто рятує людину, рятує людство». Якщо ми не врятуємо цих людей, то ми не врятуємо нашу українську націю від загибелі, тож тут треба відкрити своє серце і діяти.
– Як ви вважаєте, чи зараз у політв’язнів і військовополонених така можливість, повернувшись додому, повноцінно адаптуватися до життя в суспільстві?
– Я думаю, що є, бо сьогодні, дякувати Богу, діє багато різних організацій, фондів, які допомагають військовополоненим та політв’язням подолати цей психологічний бар’єр повернення у мирне життя. У мене була можливість спілкуватися з нашими колишніми військовополоненими. І вони розповідають дуже багато речей, що з ними було, що вони пережили. Я, розуміючи, що це дуже болісна тема, прямо її порушував, вони самі починали говорити. Мені здається, що зараз важливо просто спокійно зафіксувати їхні спогади на папері, відео, аудіо. Це перший крок, бо коли ти вимовляєшся, коли ти розповідаєш щось про себе, ти знімаєш із себе цей важкий тягар, який ти пережив.
Я знаю та розумію, що іноді дуже важко повертатися до тих подій, іноді соромно, незручно про щось говорити, але якщо зібрати загалом усі спогади політв’язнів… Важливо таким чином написати «Білу книгу» життів людей, які пройшли через ці тортури та приниження. Це дуже важливо, бо один спогад гнітить, а коли їх багато, то це вже історія. Страшна історія та водночас історія великих мужніх людей, історія нашої незламної держави.
І якщо є можливість, то зробіть цей перший крок, почніть спілкуватися, почніть писати свої думки на білому аркуші. Згадайте нашого Тараса Шевченка, скільки в нього віршів було написано на засланні, після заслання. У кожному його вірші і сльози, страждання і радість. Так само будуть і ці тяжкі спогади. Нехай Господь допоможе цим людям повернутися та продовжити життя.
– Що ви думаєте щодо закінчення війни в Україні?
– Ця війна закінчиться, але термін її закінчення залежатиме від кожного українця. Потрібно змінити своє ставлення до мобілізації. Антимобілізаційні настрої, які сьогодні поширилися, як злоякісна пухлина по всій Україні, дуже сильно б’ють по військових, які сьогодні з 2022 року воюють в окопах, які чекають на допомогу. Вони так само психічно та фізично виснажені, вони також втрачають сили.
Але на відміну від тих, хто розкручує цей рух проти мобілізації, вони мають внутрішню силу й розуміння: якщо вони не встоять, то далі ця війна нарине на всю Україну. І українці мають розуміти, що їх буде знищено як націю, бо українець сьогодні – лютий ворог для всього рашистського.
А по-друге, не треба втрачати надію, бо коли ми її втрачаємо, коли в наше серце входить страх, тоді ми програємо ще задовго до того, як відбувається битва. Що ж до смерті, то вона скрізь ходить, не лише на війні. Подивіться, скільки безневинних людей зараз загинуло від цих злочинних обстрілів, ви подивіться, скільки тих людей загинуло, хто намагався втекти – загинули в Карпатах, потонули в Тисі… Але той, хто йде на фронт, – робить діло добра, а Господь сказав: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими нарекутся». Вони ніколи не загинуть у пам’яті людей і, головне, не загинуть в очах Бога.
А по-друге, не треба втрачати надію, бо коли ми її втрачаємо, коли в наше серце входить страх, тоді ми програємо ще задовго до того, як відбувається битва. Що ж до смерті, то вона скрізь ходить, не лише на війні. Подивіться, скільки безневинних людей зараз загинуло від цих злочинних обстрілів, ви подивіться, скільки тих людей загинуло, хто намагався втекти – загинули в Карпатах, потонули в Тисі… Але той, хто йде на фронт, – робить діло добра, а Господь сказав: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими нарекутся». Вони ніколи не загинуть у пам’яті людей і, головне, не загинуть в очах Бога.
– Владико, спитаю про політику: яке ваше ставлення до нинішнього протистояння між різними політичними силами в Україні, прихильниками колишнього та нинішнього президентів?
– Наслідки такого політичного протистояння – хто більше любить Україну серед наших політиків – ми у всій красі відчули 24 лютого 2022 року. Нині важливо відкинути суперечки, бути єдиними. Але як кримчанин, нагадаю, що президент Зеленський повернув нам, кримчанам можливість бути громадянами своєї країни, а не бути нерезидентами. А окупований Крим нарешті перестав бути «вільною економічною зоною».
Президент Зеленський підписав список санкцій, куди увійшли 18 осіб, які були причетні до знищення Православної церкви України в Криму. І президент Зеленський на всіх рівнях намагається боротися за державу Україна, змушуючи політиків з усього світу зважати на те, що є держава Україна. Чому я маю бути проти такого президента? Якби у 2014 році наша влада виявила б таку силу та принциповість, яку сьогодні виявляє Зеленський, то не виключаю, що війна закінчилася б у тому ж 2014 році. І більше ніхто навіть не думав піти війною на Україну. Я особисто не хочу багато говорити на цю тему, бо мені це дуже болить.
– Владико Клименте, я вдячний вам за те, що ви підтримували мене особисто, коли я був у в’язниці. Навіть завдяки вам, я зміг вистояти, не зламався. Тоді у в’язниці ви дали мені інтерв’ю про ваше життя, але, на жаль, ми його не дописали через початок повномасштабної війни (інтерв’ю було опубліковано у книзі «Вільні голоси Криму» – ред.). Завдяки Богу ви встигли виїхати на материкову Україну. Сподіваюся, що ми все ж таки допишемо історію і про вас.
Зараз, напевно, я починаю усвідомлювати, який ризик був тоді, коли це інтерв’ю писалося. Тоді треба було розповісти світові, що відбувається, ми навіть не становили тієї загрози та всіх ризиків. І зараз, справді, дивно розуміти, що ця незвичайна бесіда була записана в камері під наглядом охоронців, і вона побачила світ. І люди могли прочитати це неймовірно.
