Фото з відкритих джерел
Колонка релігієзнавиці Оксани Горкуші на РІСУ
Повномасштабна війна, яку веде Російська федерація проти України, спрямована на «остаточне» вилучення українців та України із книги Буття в усіх її варіантах та дискурсах, а отже – і зі свідомості Господа – Творця світу видимого і невидимого, але дійсного. І для легітимації цієї мети різноконфесійні русскіє застосовують сформульовані релігійною риторикою псевдоісторіософські легенди, на яких вибудовується ціла система русскоміровської ідеології.
Головне значення у цій міфологічній системі – фактично підвалинах «русского міровоззрєнія» – мають декілька кореневих легенд, на яких, як у сакральному вимірі, вґрунтована уся їхня світоглядна система:
- міф про Святую Русь (онтологічний вектор, яким задаються параметри звідки походять і куди прагнуть русскі, закладаються засади імперських зазіхань з перспективою досягти рівня світового/глобального гравця);
- міф про Хрещення Русі князем Володимиром (метафізично-історіософський вектор, яким встановлено напрямок руху, характер «цивілізованості» та наратив, на якому тримається обґрунтування цивілізаторської місії русскіх);
- міф про «вєлікую пабєду» (покликаний консолідувати русскіх на експансію та людське жертвоприношення – «нас ждьот агонь смєртєльний, но всьо ж бєссілєн он… ми за ценой нє пастаім»).
Зауважимо щодо першої легенди: «Святая Русь» інтерпретується русскімі як сакральна (доісторична, витокова) батьківщина – своєрідний Рай, Сад Едемський, який вони втратили, тож мають тепер обов’язок собі повернути – «асвабадіть наше общєє атєчество – Святую Русь», і, водночас, завдання для окупації у статусі Ойкумени, яку, власне, їхній бог і допомагає їм «асвабадіть». Те ж, що насправді Русь є Батьківщиною наших предків, а сучасна Україна є домівкою наших дітей – «русскім» зовсім не муляє на сумління.
Адже ця легенда забезпечує їхню свідомість правом ігнорувати дійсність (історичну і сучасну) як спотворену і хибну, й переконанням, що вони мають святий обов’язок все виправити, знищивши нас – українців як уявних окупантів (згідно з їхньою міфологією – конкурентів на ту саму історичну подійність й земну актуальність, екзистенційних антагоністів, що унеможливлюють їм досягнути їхньої Ойкумени, яка наразі є нашою домівкою).
Щодо другої засадничої для «міровоззрєнія» русскіх легенди: Хрещення Русі князем Володимиром є тим поворотним історіографічним пунктом, який їм потрібен для обґрунтування і власних імперських амбіцій, і геополітичних зазіхань, і авторитарно-вождистської моделі правління, і камуфляжу під християнсько-європейську цивілізованість.
Насправді ж постать князя Володимира ними використовується для легітимації авторитаризму та деспотизму, категорично не сумісних із Християнством, й встановлення «святості» світської свавільної влади («рівноапостольність» правителя), з яких виростає вождизм. А сьогодні – легалізувати загарбницьку війну проти України й виправдати власну кровоненажерливість «священною праведною війною» за «віру православну» та цивілізаційний спадок київського князя Володимира – Святу Русь.
Зауважимо, що русскі православні спаплюжили не лише ім’я, але і образ Христителя Київської (іншої ж і не було) Русі, викравши не тільки подію Хрищення та історію Русі, але і особу князя київського Володимира до свого смертожерського пантеона. У їхньому псевдоправославному переліку святих рівноапостольний князь Володимир оголошується «нєбєсним пакравітєлєм войск национальной гвардіі Россіі» [«Святой равноапостольный князь Владимир — небесный покровитель войск Национальной гвардии России. В день памяти святого равноапостольного князя Владимира помолимся о военнослужащих Росгвардии – тех, кто несет службу под покровом Крестителя Руси. Сегодня бойцы Национальной гвардии выполняют ответственные задачи в зоне проведения специальной военной операции.
Рядом с ними – военные священники, которые несут слово Божие и святые таинства в самые трудные моменты службы… Святой князь Владимир тысячу лет назад дал русскому воинству самое главное оружие – веру во Христа. Сегодня его духовные наследники из Росгвардии, получив благословение и причастившись Святых Христовых Таин, идут защищать то, что завещал им равноапостольный князь – православную Русь.» (рос.)]. Так, саме тих русскіх злочинців, які зачищають від українців щойноокуповані русскімі території.
Для ілюстрації наведемо висловлювання кривавого кремлівського Кіріла 28 липня 2025 року «в день памяти равноапостольного великого князя Владимира, день церковно-государственного праздника Крещения Руси» (рос.). Відразу зауважимо, що тут підкреслення статуса свята – «церковно-гасударствєнний» – не випадкове, а цілком випливає зі змісту ними сакралізованого, ролі церкви в «гасударствєнності», світосприйняття русскіх, що й роз’яснено ретельно у проповіді.
Бо вшановуючи «одного из величайших правителей Руси, прославленного Церковью, – мы возвращаемся к самым истокам рождения Русской Церкви и Государства Российского» [Слово Святейшего Патриарха Кирилла после молебна у памятника равноапостольному князю Владимиру в праздник Крещения Руси. 28 июля 2025.] (рос.) – цілком у дусі «симфонії» русскіх.
Кіріл наполягає, що князь Володимир не лише Хрестив Русь (за його висловами), а й був «собиратель Русской земли» (рос.) – імперцем та загарбником, якими є світські правителі русскіх. Та чим же ще можна було «об’єднувати народи», як не «вірою в Бога»: «Что, кроме любви к Богу и ближнему, может превратить разрозненные языческие племена в единый единомысленный народ?» (рос., курсив авторки). Останнє риторичне питання Кіріла відкриває нам ту функцію, яка й тепер покладається кремлем на РПЦ – конструювати і постачати в свідомість «православних» спільний наратив та правильні моделі для «єдіномислія» «істінно православних» у світі.
І об’єднувати попри різні національні, громадянські тощо ідентичності шляхом спільного «єдиноістинного» «міровоззрєнія» і колективістського «єдіномислія». Тож сьогодні для московії радянське гасло «пролєтаріі всєх стран соєдіняйтєсь» послідовно трансформувалось у «православниє всєх стран воєдіномислітєсь», а головним носієм російських наративів у планетарному масштабі стають не «комуністи» чи «пролєтаріі», а «православні».
Ну і далі проповідь традиційно для російського (дослідженого ще Орвелом) стилю перекидає дійсність на сфальшований відбиток, за якого кожна річ, характеристика чи дія отримує назву своєї протилежності, а іншим приписують власні методики: «Сила Владимирова Крещения подтверждается и тем, с какой злобой, с каким остервенением враги пытаются разрушить созданное князем Владимиром духовное единство нашего народа. Иначе не было бы столь яростных ударов по Церкви, стремления разорвать ткань нашей истории, подменить истину ложью, а братство народов Святой Руси – враждой, отчуждением и даже военными действиями» (рос., курсив авторки).
Ось ця симулякрійна інтепретація стає для росіян нормативною («істінной») картиною «міровоззрєнія», змістовною оптикою, крізь яку вони «бачать» (розуміють, пояснюють, сприймають) дійсність. За цієї оптики не Росія напала на Україну і окуповує наші території, присвоюючи собі незаконно Українську історію й ресурси, а «врагі» намагаються «разрушить», і не імперське породження московитів – а «духовноє єдінство нашего народа».
Далі Кіріл обґрунтовує сакралізацію «гасударства» (російський етатизм) посиланням на Християнство, яке в цій інтерпретації стає не зверненням до людини – вільної особистості, а «фундамєнтом» «гасударствєнності»: «Русская государственность зиждется на христианском фундаменте так же, как и европейская. Но мы, в отличие от современных европейцев, не боимся говорить об этом сегодня, в День Крещения Руси» (рос.). Ну і далі, знову ж з посиланням на Володимира Великого, обґрунтовується загарбницька війна росіян як «защіта народа і Отєчєства».
Насамкінець, застосовуючи до залучення слухачів у цю сфабриковану модель альтернативної (до дійсності) реальності – легенди про Святу Русь і значення Хрещення Русі Володимиром – метод приєднання через сакральне, кривавий кремлівський Кіріл закладає у їхню свідомість належний (за його міркуванням) алгоритм поведінки і бажаний конструкт мети: «Верю, что каждый из нас – наследник равноапостольного князя Владимира, соучастник его духовного преображения. И пусть эта память укрепит нас в верности Христу, любви, преданности Святой Руси….
Благословение Божие, по молитвам святого равноапостольного князя Владимира, да пребывает над Отечеством нашим, над всеми странами Святой Руси, укрепляя их в единстве, вере православной и единомыслии!» (рос.).
А дивовижний і безглуздий з нашого розуміння вислів «над всємі странамі Святой Русі» – відкриває перспективи для наступних імперських зазіхань та геополітичних амбіцій кремля, адже наш досвід вказує, що русскі вважатимуть своїми ті «страни і народи», які матимуть щось «русске» (російська мова, російська культура чи мистецтво) чи «православне» (засаду «єдіномислія» через відсилання до «єдіноістінності», «істінноканонічності» і «святості») – підпорядковане РПЦ.
Також показовим є привітання кривавим кремлівським Кірілом Путіна – новоявленого Владіміра (уособлення імперської влади – персоніфікації етатистського божка – носія уділеної легендованим князем Владіміром сакральності) «с Днем Крещения Руси, а также с отмечаемым Вами тезоименитством» (рос.), в тексті якого кремлівського диктатора величають «Прєвосходітєльством, глубокоуважаємим Владіміром Владіміровічєм».
Висновуючи сучасні імперські зазіхання та геополітичні амбіції кремля із факту Хрищення Володимиром Русі (київським князем; в Києві Русі, до якої московія, якої тоді й не існувало, не мала стосунку), Кіріл зауважує: «Святой равноапостольный князь Владимир более тысячи лет назад сделал выбор, который на века определил путь духовного и культурного развития славянских народов, объединенных отныне христианской верой» [Святейший Патриарх Московский и всея Руси Кирилл поздравил Президента Российской Федерации В.В. Путина с Днем Крещения Руси (рос.) 28.07.2025].
Зрозуміло, що мається на увазі «вибір», який київському князю Володимиру приписує легенда про нього, сформульована ідеологами російського імперо-шовінізму. Однак саме постаттю князя Володимира закладається сакралізація світської влади й легалізація кривавої політики кремля: «Весьма благодарен Вам за неизменное внимание к служению Русской Православной Церкви, а также за твердую позицию в деле защиты традиционных ценностей.
Убежден, что совместными усилиями, Богу содействующу, удастся преодолеть все вызовы времени и воспитать подрастающее поколение в любви к Отчизне, а значит – на годы вперед обеспечить подлинный суверенитет России и ее процветание» (рос., курсив ОГ). Ось ми і зрозуміли, звідки ж ототожнення земних зазіхань світської влади та Божої волі. Зі слів Кіріла, РПЦ та світська кремлівська влада «содєйствуют» самому Богу (і навзаєм – Бог їм «содєйствуєт») у справі забезпечення (шляхом розширення території та вимірів панування кремля) «подлінного сувєрєнітєта Россіі».
Так само і третю засадничу для російської шовіністично-імперської міфології легенду про «Вєлікую Пабєду» слід прочитувати крізь висловлювання кривавого кремлівського патріарха Кіріла, які власне і містять головні змістовні концепти парадигми «русского міра».
І ця легенда про «Вєлікую Пабєду» підкріплюється не лише світсько-псевдорелігійним обрядом щорічного військового параду «на красной площаді» із показною присутністю поруч з диктатором Путіним патріарха Кіріла та інших очільників релігійних організацій Російської федерації, але і постійним вгрунтовуванням згадки про цю «Вєлікую Пабєду» в сакралізовану міфоісторію, систематично відтворювану в різноманітних проповідях/доповідях головних кремлівських жреців та обрядах/культах церковного і «гасударствєнного значєнія». «Мы были на волоске от смерти – но на нашей стороне был Бог Побеждающий» [День Патриарха 26.06.2025] (рос., виділення авторки), – ось, кого й заангажовує на фронт Кіріл.
І тоді циклічна повторюваність/відтворюваність війни (міфологічно-обрядова практика циклічності входження/привнесення надприродного у земний контекст, аби синхронізувати-симфонізувати історичні події з міфологічними закономірностями і міфічними потребами), у якій має перемогти «русскій народ», бо на його боці Бог, стає ніби виконанням у земному вимірі сакрального ритуалу з людським жертвоприношенням тому кривавому божкові, якому поклоняється і кремлівський патріарх, і волю якого знає кремлівський правитель, а виконує – «русскій народ».
Як про чудо від їхнього «пабєждающєго бога» про Другу Світову («Вєлікую Отєчєствєнную» в наративі русскіх) і перемогу над фашизмом, що є подійною підставою для російської легенди про «Вєлікую Побєду», говорить Кіріл: «наша победа над многократно превосходящим нас противником была Божиим чудом.
Именно так это воспринимал верующий народ, да и многие полководцы, которые стали православными, многие воины, которые приняли крещение и шли в атаку, осеняя себя крестным знамением. Другими словами, эта скорбь, эта боль, эта национальная трагедия стала поворотным моментом и в истории нашей Церкви, и в духовной истории нашего народа» (рос.). Отож – саме з відновлення Сталіним РПЦ в повністю підпорядкованому російським спецслужбам складі у 1943 році почався новий цикл співпраці («симфонії») цієї ідеологічно-наглядової інституції із правлячим режимом в радянській реінкарнації московії.
І така співпраця, а правдивіше – підпорядкування – здійснювалась у двох напрямках: 1) внутрішньому, коли РПЦ мала виконувати консолідуючу роль, забезпечуючи військо людським, готовим до самопожертви матеріалом; 2) зовнішньому – іміджева, розвідувальна, адвокативна, пропагандистська діяльність під виглядом російсько-православної проповіді. А саме ці два функціональні напрямки є актуальними для РПЦ і сьогодні.
Тож, вітаючи Путіна цього року із «80-летием Великой Победы», кремлівський патріарх Кіріл наголошує: «Сегодня, когда наша страна проходит через нелегкие испытания, отстаивая свои национальные интересы и духовно-культурную идентичность, особенно важно защищать историческую правду, сохранять живую преемственность поколений, приверженность вековым устоям и традициям.
Надеюсь, что сотрудничество органов государственной власти и Русской Православной Церкви будет и впредь способствовать сплочению народа, укреплению подлинного суверенитета России, духовно-нравственному и патриотическому воспитанию современников, защите традиционных семейных ценностей, созиданию мира и общественного согласия» [Святейший Патриарх Московский и всея Руси Кирилл поздравил Президента Российской Федерации В.В. Путина с Днем Победы.] (рос.).
Тут перелічені усі ті тактичні цілі на реалізацію яких спрямовує свою діяльність РПЦ задля досягнення головної московитської мети – утвердження їхнього «русского Гасударства» глобальним лідером, який задає рамкові параметри новому світовому устрою, організованому за параметрами «русского міра». Власне це і є те «созіданіє міра» через співпрацю РПЦ та кремля шляхом встановлення єдиноправильної моделі («єдіномислія»), яке і призведе до «общєствєнного согласія».
Є безліч інших ілюстрацій сакралізації цих трьох базових легенд кремлівським патріархом Кірілом та його підлеглими попами. Фактично така міфотворчість постачає колективну свідомість русскіх легалізуючими вбивство українців та загарбницьку політику кремля наративами, що ніби-то спираються на священний вимір.
Нам тут важливо зафіксувати те, як РПЦ формулює і систематично відтворює специфічну міфологію «русского міра», яка притрушує порохами сакральності онтологічні, історичні, геополітичні зазіхання Кремля, постачаючи російських пропагандистів й ідеологів зручними маніпулятивно-інтерпретативними моделями, застосування яких дає можливість виправдати будь-які воєнні злочини та експансивні зусилля. Водночас саме на такій міфології тримається ідентичність русскіх як носіїв виняткової духовності й ексклюзивної за походженням та глобальної за націленістю «цивілізованості». І ця ідентичність у ракурсі чи то «русскості», чи то «православності» має заступити в свідомості носіїв і національну, і громадянську, і християнську (релігійну, конфесійну) ідентичності.
Адже тим ідеалом та належним станом свідомості, якого домагається РПЦ (як і будь-яке ідеологічне знаряддя кремля) є «єдіномисліє» (колективістська свідомість, сформована за «правильним» взірцем, кожен індивідуальний носій якої є лише відтворювачем централізовано відповідними органами – компартія, РПЦ – сформульоаних кліше), яке принципово суперечить суб’єктності та свободі волі особистості, гідної громадянської, національної, християнської (як і інших релігійних та конфесійних) ідентичності, які, власне, і дозволяють людині бути відповідальним співтоврцем дійсності, носієм сумління та усвідомленого розуміння.
