Фото з відкритих джерел
Триває скоординована атака на ПЦУ на різноманітних майданчиках.
В той самий час, коли українське суспільство радіє, святкуючи вправність українських спецслужб у спецоперації «Павутина», в якій зуміли знищити ворожу авіацію країни, котра щовечора знищує нас, росія теж приготувала удар.
Того ж дня, коли відбувалася операція «Павутина», у грецькому місті Піреї пройшла богословська конференція, присвячена українському церковному питанню та його геополітичним наслідкам.
Про це повідомляє СПЖ (це як «раша тудей» церковної журналістики, добре фінансований рупор МП). З-поміж не дуже цікавих широкому колу читачів питань було ще одне. Під час конференції священник Іоанніс Діотіс закликав усі помісні Церкви ініціювати звернення до Вселенського Патріарха про нібито хибність визнання ПЦУ.
Ми б пропустили повз увагу виступ цього кремлівського лобіста, росія вміла купувати уряди та колишніх очільників держав, нащо звертати увагу на священника-москвофіла, який перейнявся ідеологією «русского міра» більше, ніж Євангельськими істинами. Буває.
Але ми звернули увагу на дві речі. Кремлефіл та прихильник Кіріла кривавого отримав доступ до трибуни на науковому форумі дружньої до України Елладської Церкви. Тобто він отримав трибуну там, де люблять та підтримують ПЦУ.
І це була вже третя за останній час інформаційна атака.
Журналісти «України православної» відстежують претензії до Української Церкви (власне, як по-іншому формувати фідбеки) і не могли не помітити скоординованість нападів на ПЦУ.
Погляньмо разом.
Такер Карсон (трубадур путіна) бере інтерв’ю у Вадима Новінського. Так, Україна глибоко не поважає Карсона, а Вадима Новінського вважає диверсантом та ворогом, але ми не можемо не визнавати, що у Карсона є аудиторія. Бо колись існував Карсон із людським обличчям. І ось тепер ця аудиторія отримує пів години отрути та брехні щодо українського православ’я.
Тобто пів години возвеличення росії й приниження України та істеричні твердження про «гоніння».
Йдемо далі. У одному з грецьких церковних видань з’являється стаття про начебто інтриги в Українській Церкві. Вона містить обвинувачення на адресу митрополита ПЦУ Євстратія (Зорі), який успішно займається міжнародним напрямком.
Приміром, нагадаємо вам про підсумки минулого року, до яких додався візит на інаугурацію нового Папи.
Цю статтю, яка базується на «інформації анонімів», охоче перекладають і публікують представники «громадськості», які начебто прагнуть організувати діалог МПвУ і ПЦУ та водночас намагаються системно впроваджувати думку, що, мовляв, обом церквам – «МПвУ» та ПЦУ – «бракує» легітимності.
Там же, зауважимо, постійно повторюються наративи, що нам нібито потрібен новий Собор, бо Об’єднавчий, мовляв, не дооб’єднав усіх, хто хоче об’єднатися, і десь там, по кутках, плаче московський патріархат в Україні, якому теж хочеться мати Томос. Щоправда, на третю річницю зборів у Феофанії Томос вони так і не попросили, і про свою, так би мовити, автокефалію нікого – як належить – так і не повідомили.
Давайте зупинимось і зазначимо: люди, які не живуть в Україні або живуть тут, але не мають досвіду успішних завершених проєктів, формують концепт «кризи українського православ’я» лише для того, щоб виправдати неприєднання МПвУ до ПЦУ.
Ні, вони не аналізують формати впливу на рядове духовенство генералітету Московського патріархату, не зосереджуються на динаміці настроїв там, а намагаються перевести увагу й відповідальність на ПЦУ – поширюючи обвинувачення або урівнюючи її з МПвУ. При цьому вони «забувають», що саме ПЦУ вже давно і неодноразово на найвищому рівні пропонувала розпочати діалог без жодних попередніх умов – на що фактично отримала відмову, завуальовану під абсурдні ультиматуми на зразок російського «меморандуму про врегулювання».
Не маючи сьогодні в ПЦУ жодного справді обізнаного джерела, ці люди оббріхують Церкву, роблячи «кар’єру» старим радянським способом – на критиці одних діячів коштом тих, хто готовий за цю критику заплатити.
Але не забуваймо, що є й окремі підводні течії Фанару, де відбувається зіткнення інтересів окремих фігур, кожна з яких хоче бачити себе наступним Патріархом, але не кожна з яких ситуативно сьогодні готова продовжувати його курс.
І ось сьогодні третя з видимих нападок. Концепт «кризи українського православ’я» знайшов «вдячне московське продовження» – пропозиції звернення до Вселенського Патріарха.
Це як складений пазл. Ось тут з-за океану нам докоряють недосконалістю закону про «заборону» (знаєте, це дуже нагадувало, як російські журналісти під час отримання Томоса бігали за членами Синоду в Константинополі і кричали, «пачему ви нє баітєсь абастрєнія»). І «дбайливо» своїми руками намагаються сформувати Українській Церкві образ «загарбниці храмів».
Ось там теоретики єдності, які не відвідують уставних богослужінь і по факту глибоко не знають парафіяльного життя, отримавши грант невідомого по суті походження урівнюють дві церкви, одна з яких в’їжджає на наші території на корпусі російських танків, і ту, чиє духовенство катують російські окупанти. І ось третє, літній священник з російських орбіт продовжує історію, стимульовану по суті однією-єдиною країною.
Що може протиставити цьому Українська Церква?
Українську літургію, яка служиться у Львові, Дніпрі, Харкові, під Покровськом, в окопі та шпиталі. Українського священника, який молиться за Україну за десять кілометрів від лінії фронту, а під час вторгнення молився навіть, коли по трасі проїжджала колона російської техніки.
Українського архієрея. Ми, коли писали статтю, рандомно відкрили сторінки єпископату, і побачили допис двічі переселенця владики Сергія (Горобцова). Ворог двічі забирав у нього все (дві сформовані єпархії), він дивом вирвався живим із Маріуполя.
Ось, що він написав:
Українська Церква – душа українського народу, його голос і молитва. Вона – опора для мільйонів, яка відкрила свої двері для тих, хто втратив дім. Духовенство, монахи, парафіяни – всі роздають їжу, ліки, збирають допомогу на фронт, опікуються пораненими й знедоленими. (До слова, сьогодні воїни, якщо в селі чи місті нема храму Української Церкви, пишуть заповіт побратимам, щоб у випадку загибелі їх відспівував саме священник Української Церкви – ред).
Щодня, у кожному храмі, у кожній родині, священники та віряни ПЦУ підносять до Бога свої прохання за захисників, за перемогу, за мир. Ми розуміємо, що війна – це не тільки бій зі зброєю. Це також боротьба за душі, за правду, за світло, яке має перемогти темряву. Це – позиція не лише віри, а й совісті. Але сьогоднішні випробування роблять нас сильнішими…
Повертаючись до «Павутини». Коли наші дрони летіли знищувати ворожу авіацію, то деякі чоловіки з інших вантажівок обабіч дороги, там були і білоруси, намагалися їх заблокувати. Так само сьогодні теоретики та лобісти намагаються зупинити розвиток Української Церкви. Хтось шукаючи собі застосування, хтось шукаючи фінансового ресурсу. У них сильні союзники, експерти із глибоко закапсульованими грантами. Але Церква – Божа. І її розвиток визначають не заокеанські теоретики. А ми з вами. І на цьому шляху у нас з вами є і час, і суспільна згода, і найпотужніший Союзник.
Коли матеріал був уже готовий, у медіа зʼявилася інформація, що росіяни на перемовинах в Стамбулі однією з вимог заявили «зняття обмежень» з московського патріархату в Україні. Тож пазл склався остаточно, всі вищевказані атаки йдуть у фарватері кремля, де дуже хочуть у будь-якій формі зберегти МП в Україні.
Україна Православна
