Фото з відкритих джерел
Перед самим церковним новоліттям інформпростір (принаймні церковний його сегмент) мало не захлинула тема єднання православних церков, в пакеті з яким йшла ідея легітимізації Моспатріархату, який начебто мав отримати «канонічний дах» і залишитися цілісною структурою під іншою вивіскою (на цю ідею працювала вся ідеологічна машина чинної МП) якийсь час, а потім можливо колись зайти в діалог із ПЦУ.
Аналітики «України Православної» прогнозували неспроможність такого сценарію(саме за це нас критикували), але їхній прогноз виявився точним і це підтверджує якість нашої експертизи.
ЧИ МОЖЛИВА ЄДНІСТЬ, КОЛИ ЦЕРКВИ НЕ ПОГОВОРИЛИ? КОЛИ ЦЕРКВА НЕ ПОГОВОРИЛА ІЗ ДЕРЖАВОЮ?
Але зараз коли пристрасті вщухли, ми хотіли б з вами поміркувати, чи можлива була та сама єдність, і за яких умов вона стане можливою. Бо ж всім хочеться сильної та єдиної Церкви.
По факту ми живемо в країні, де є дві, московська та українська, юрисдикції. Собор у Феофанії (покликаний начебто вийти з РПЦ) дуже точно описав владика Олександр Драбинко у дискусії зі спікером МП Климентом Вечерею: «Ви не вийшли з МП, ви відмежувалися».
Вторгнення комусь з духовенства МП дало поштовх для переосмислення ситуації. Вони розпочали допомогати армії, писати протестні звернення до Кирила. Це все було. Але переосмислення ситуації не потягнуло бажання єднання.
Як ми налагоджуємо тріснуті чи надломлені відносини? Чи дружні, чи подружні, чи батьки-діти? Чи між церквами? Чи між церквою та державою? Ми говоримо, проговорюємо помилки, висловлюємо сумніви.
І, зрештою, приносимо вибачення. Не існує іншої формули ані для оновлення власного життя, ані для налагодження відносин. Після тридцяти років всього, що чули на свою адресу невизнані на той час юрисдикції, що слухала 5 років ПЦУ, без цієї розмови було не обійтися. Але вірян МП до такої розмови теж слід було готувати. Натомість їх не лише не готували, в них наважуся сказати живили відчуття власної канонічної повноти та неповноти ПЦУ.
Я бачила, як відновлювали відносини родини, розділених після того, як старших батьків накрутили почаївські монахи, розказуючи про безблагодатність ПЦУ. Їм вдавалося відновити відносини, але батьки переставали принижувати ПЦУ. Просто перестали казати про безблагодатність церкви.
Втім священновладдя МП на таку розмову не пішло не лише раніше, а й останні місяці. (Більше того, в пабліках вірян МП Вселенський Патріарх і далі фігурує як «стамбульський папа», хоча частина єпископату МП встало до цього «папи» в чергу за визнанням). А спілкуючись із духовенством МП, чи у столиці, чи в зоні бойових дій, я чула те, що лунає і сьогодні про «неповноту свячень», або «недостатність благодаті».
Або те, як формулюють сьогодні спікери МП: в очах духовенства МП ПЦУ залишається канонічно неповноцінною структурою із частково незаконними хіротоніями єпископів. І тому входження до складу ПЦУ – це відступ від «фундаментального канонічного порядку». Тобто в перекладі з дипломатичної на мову пабліків та приватних чатів: «вони і далі безблагодатні розкольники».
Ця історія могла б продовжуватися довго. Ті парафії МП, кому це набридло, продовжували б приєднуватися. А авторитет священновладдя МП далі б продовжував падати.
Але суспільний запит поставити крапку, втрутитися в ситуацію з МП протягом останніх років ставав дедалі гостріше. Тобто відносини з ПЦУ могли бути в точці заморозки, але враховуючи кількість обвинувачень у державній зраді, з державою та й суспільством вони були у глибокому мінусі. Тим і пояснюється поява закону про «заборону МП». Спираючись на всі інсайди, пригадуючи розмови із «отцями» сьогоднішньої безпеки наважуся сказати: намір влади був аж ніяк не простимулювати єднання, а позбавити «богохранимый народ» впливу Москви. Зрештою, це зараз відбувається у багатьох країнах, не лише Балтії.
ПРИМИРЕННЯ ЧИ КОНСЕРВАЦІЯ МП?
Перспектива заборони пожвавила рух Моспатріархату з пошуку… ні не діалогу, а самозбереження.
Ще минулого року я почула від когось із блогерів ідею про те, що єдина Церква можлива, але, мовляв, спочатку єпархії МП мають зайти в Константинопольську юрисдикцію, бо бачиш, про Константинополь вони говорили погано п’ять років, а про Київський Патріархат 30. Людей слід адаптувати. Тобто небажання розмови УПЦ МП і ПЦУ нам подавали, як тонкі маневри, аби обіграти Москву. (Хоча мені видається, що все зовсім навпаки).
В цей самий час і почався пошук, як його точно назвав наш ресурс, можливості «канонічного даху» для МП.
Давайте відзначимо. Пошук канонічної парасольки для МП не став плодом розкаяння, а став плодом пошуку варіантів легалізації, коли не зробивши жодного перезавантаження отримуєш новий статус.
При цьому була озвучена ідея створення екзархату Вселенського Патріархату «для незгодних», яка просувалася паралельно із думкою, що «обидві церкви і МП і ПЦУ не хочуть діалогу».
«Обидві сторони», таке собі узагальнення, прирівнення. Скажіть, як, окрім звернень, публічних та непублічних, ще ПЦУ мала продемонструвати свою готовність?
Ми почули також від одного з лобістів ідеї, що Томос давався всім, а не конкретним особам. (Хоча мені здавалося, що Томос давався Православній Церкві України, а не набору юрисдикцій).
При цьому ідея здалася привабливою і деяким представникам інтелігенції, які (наважуся сказати) швидше за все бачили себе чиновниками цього «екзархату», очевидно, не задаючись запитаннями, звідки і хто платитиме їм зарплати. Чи не той самий спонсор, який платить в Африці?
Повертаючись до ідеї скоростиглого єднання? Чи можуть об’єднатися структури, одна з якої досі вважає іншу неканонічною?
Чи не буде почуватися приниженою та частина вірних, яка десятиліттями виборювала Томос, а виявляється можна було зраджувати державу й користуючись московськими грошима вести респектабельне життя, а потім просто без жодної розмови отримати визнання?
Чи підсилить нова юрисдикція духовну незалежність, чи просто збережеться, без жодної обіцянки виправити ситуацію, коли духовенство нескінченно опонує державі та намагається нищити авторитет ПЦУ?
Чи стане сильною Україна, якщо тут з’явиться оновлена юрисдикція, чи то МП чи то ні, але зі старими наративами?
Більше того. Одним з учасників процесу була озвучена ідея нового об’єднавчого собору та нових виборів предстоятеля. З якої радості? Що не так із митрополитом Епіфанієм?
Як ви собі технічно уявляєте злиття (єднання двох церков), коли вони самі про це не проговорили, і керівництво яких принаймні зараз світоглядно на різних полюсах? І, якщо жити та діяти по-євангельськи. Згадаймо, як прийшов на Об’єднавчий собор і став частиною ПЦУ митрополит (колись МП) Вінницький Симеон? Він вибачився перед вірянами і сказав, що ми йдемо назустріч нашим братам. Взяв участь у Соборі і почав співслужити.
Господи, і сьогодні два кроки з боку МП було б достатньо на шляху до єднання. Поговорити з вірним та почати служити із ПЦУ. І все. Але довгі торги та маневри говорять чи то про неспроможність до діалогу (то зелот митрополит Онуфрій, чи ні?) або до зовнішнього модерування процесу.
Я переконана, що немає ціни, яку б не дало священновладдя Православної Церкви України, щоб єднання відбулося. Але щоб це єднання не знищило Церкву. А ви переконані, що новий собор та обрання нового предстоятеля, як про це мріє дехто із посвячених, залишить ПЦУ бодай якісь механізми безпеки?
При суспільній підтримці на рівні статистичної похибки (~ 4%) МП в Україні має сотню єпископів, що в такому випадку заважає їм просто поглинути ПЦУ за рахунок більшої кількості голосів на гіпотетичному соборі?
Цими днями я спостерігала дві картини. Трансляції хресного ходу до Почаєва, де були маленькі діти. І як завжди відстежувала що роблять недільні школи ПЦУ на День незалежності. Одна з них створювала жовто-блакитні букети і клала на могили воїнів. Я буду щаслива, якщо діти, які дійшли ніжками до Почаєва, ставши дорослими, будуть причащатися із дітками, які після молебню прикрашали могили героїв. Але це можливо, якщо їхні батьки чесно поговорять про те, що відбувається сьогодні.
Ярослава Міщенко
