Фото з відкритих джерел
6 січня 2026 року, в сьому річницю надання Томосу про автокефалію для Православної Церкви України, Вселенський Патріарх Варфоломій скористався приводом для того, щоби публічно ще раз спростувати основні закиди, які митрополит Московського Патріархату в Україні Онуфрій, а також і сама Російська Церква та її союзники у світі роблять щодо цього акту.
Добре відомо, що протягом тривалого часу Вселенський Патріархат і особисто Патріарх Варфоломій робили численні кроки для того, щоби знайти для Церкви вихід з тієї постійної глибокої кризи, яку російська церковна та державна влада створили і підтримували в Україні. До моменту надання Томосу щонайменше протягом двох десятиліть Фанар з різною мірою інтенсивності прикладав зусилля у пошуку розв’язання «українського церковного питання». При чому аж до скандальної російської спроби в останній момент зірвати проведення Всеправославного Собору на Криті у 2016 р. Вселенський Патріархат наполегливо намагався включати Московську патріархію як головного учасника діалогу, максимально враховуючи її позицію та побажання.
Натомість російська церковна верхівка вважала і продовжує вважати, що ніякого «українського питання» не існувало і не існує. Для них загалом та для керівників Митрополії РПЦ в Україні зокрема реальність полягала і полягає в тому, що Україна є територією, відвічно приналежною до «російського православ’я». Все православне в Україні, що є поза російською підлеглістю – «неканонічне», незаконне, схизматичне, не дійсне і маргінальне. Така позиція верхівки РПЦ у цій проблемі цілком може бути описана євангельським образом книжників і фарисеїв, які сидять на престолі Мойсея: вони самі не йдуть до Божого Царства і тих, хто хоче до нього йти – не пускають. РПЦ сама нічого суттєвого не зробила для вирішення «українського питання» в інтересах Православ’я (а не Кремля!), і тим, хто бажав це питання вирішити – всіляко перешкоджала і перешкоджає.
До чого зводяться основні аргументи РПЦ та її сателіта Онуфрія?
1. Україна – канонічна територія РПЦ. Вселенський Патріарх 1686 р. офіційно передав Київську Митрополію під юрисдикцію РПЦ, хоча від початку і так зрозуміло, лише РПЦ має на неї право.
2. Православні в Україні, які не перебувають під юрисдикцією РПЦ – всі є антиросійськими політичними проектами, а не церковними організаціями, схизматиками, самосвятами, безблагодатними і неканонічними. Ніхто, окрім РПЦ, не має права вирішувати якісь церковні питання в Україні, бо – дивися пункт перший.
3. Ієрархія та клір православних в Україні, які не в РПЦ – не справжні, не мають істинного рукоположення, а тому не можуть розглядатися як ієрархія і клір без дозволу РПЦ (дивися попередні пункти).
4. Рішення, які Вселенський Патріарх прийняв щодо «українського питання» – відновлення ієрархії та кліру, які були поза спілкуванням з РПЦ, офіційне і остаточне відкликання будь-яких насідків листа 1686 р., скликання Об’єднавчого Собору для організаційного утворення єдиної Помісної Церкви та обрання її Предстоятеля, надання Томосу про автокефалію – всі ці рішення і дії неправильні, незаконні, зроблені з політичних інтересів та під політичним тиском. Без згоди РПЦ вони не мають ніяких наслідків, бо – дивися всі пункти вище.
5. РПЦ та її структура в Україні бачать єдиний спосіб подальшої дії в тому, щоби Вселенський Патріарх повернувся у своїй позиції до статус кво перед Томосом і в подальшому нічого не робив щодо України без згоди РПЦ (як варіант – без «загальної православної згоди», яка передбачає згоду також РПЦ і всіх її сателітів).
Нагадаю, що ці п’ять пунктів – виклад позиції РПЦ та її представників в Україні, з якою автор категорично не погоджується.
Зараз вже не є якоюсь таємницею, що і протягом 2018 року до ухвалення Томосу, і потім Вселенська Патріархія всіма можливими способами намагалася знайти рішення, яке би включило ієрархію МП в Україні в новопроголошену ПЦУ. Особливо після початку повномасштабної війни у 2022 році з боку Фанару неодноразово здійснювалися спроби налагодити діалог з митрополитом Онуфрієм та його юрисдикцією. Які незмінно розбивалися об ті п’ять пунктів, що викладені вище.
Мабуть саме тому, що не мали ніякого успіху всі дотеперішні намагання в братньому діалозі донести позицію Вселенського Патріархату з тих питань, де митрополит Онуфрій та його юрисдикція МП в Україні висловлюють сумніви і заперечення, Патріарх Варфоломій з нагоди сьомої річниці Томосу в промові на літургії свої відповіді означив вже публічно. Щоби у митрополита Онуфрія та його послідовників, так само, як у верхівки РПЦ та всіх російських союзників у світі не було підстав вважати, що рішення, вже ухвалені щодо України, Вселенський Патріархат буде під їхнім тиском ставити під сумнів, змінювати чи переглядати.
Отже, про які ключові позиції Патріарх Варфоломій нагадує митрополиту Онуфрію та всім іншим його однодумцям?
1. Слова Патріарха: «Сльози, труди, болі, труднощі й глибокі тривоги цілого ряду наших блаженноспочилих попередників щодо безладно й болісно сформованої церковної реальності … стали мученицьким осадом у самому бутті Церкви.
Історичні випробування тут і там, можливо, не дали змоги своєчасно усвідомити й оцінити масштаб проблеми. Терпіння, очікування, довготерпіння, прощення, надійна витривалість і сподівання Матері-Церкви на зріліше осмислення ситуації з боку її чад — свідомо чи несвідомо — були сприйняті як байдужість, покинутість, слабкість або навіть неспроможність.»
У такий спосіб Патріарх нагадує всім прихильникам РПЦ, що захоплення Московією влади над Київською Митрополією в 1685-86 рр. було неканонічним. І хоча політична ситуація – поневолення України Росією, вплив російської держави на світовій арені як в часи імперії, так і в часи більшовизму – не дозволяла знайти справді ефективне і тривале рішення української церковної проблеми, сама давність її не робить проблему – нормою. Те, що Вселенський Патріархат не протестував голосно проти беззаконня чи не втручався активно, щоби виправити порушення, ніяк не можна сприймати за нормалізацію окупації чи як знак повного безсилля Константинополя.
Реальність, яка для прихильників РПЦ та її представництва в Україні вважається нормою, насправді ЗАВЖДИ була «безладно і болісно сформована». Тож її слід було не підтримувати далі, безкінечно ігноруючи безлад, але виправляти.
Так каже і Патріарх Варфоломій: «Минали роки, часи й цілі епохи, і порушення встановлених церковних меж, на жаль, багатьма почали вважатися нормою, канонічною точністю, правом або мовчазним прийняттям. Однак ті, хто так вважав, забули, що в Святій Христовій Церкві неканонічно здійснене не може бути надійною основою для його узаконення й побудови здорових і безпечних структур, які служать таїнству життя у Христі».
Отже, структура УПЦ в складі РПЦ і ранішене була справді «канонічна», але «безладно і болісно сформована». Тим більше після подій та рішень 2018-2019 рр., після Томосу вона канонічною не є і не може бути! Спроби митрополита Онуфрія і тих, хто з ним, вдавати себе єдиною канонічною церковною інституцією – абсолютно безпідставні.
2. Солова Патріарха: «Після тривалих роздумів, молитви, уважності та слухання голосу Господнього, за прикладом пророка Авакума, ми радилися, зважували, надавали можливості, закликали розділених до єдності, вичерпали всі канонічні шляхи й, зрештою, взяли на себе весь тягар відповідальності, маючи перед очима виключно спасіння вірних.
Наші мотиви, заявляємо це з повною ясністю й силою голосу, були суто церковними. Ми не поступалися доцільності й не підходили до цього питання поверхово чи легковажно, як дехто помилково нас звинувачує. Ми прийняли апеляції, подані в дусі покаяння й усвідомлення помилок, і перед тим вичерпали всі можливості для посередництва й примирення сторін.»
Ще від початку 1990-х років Вселенський Патріархат офіційно листом Патріарха Димитрія засвідчив, що визнає канонічну територію РПЦ такою, як вона була встановлена при заснуванні в Москві патріаршества, тобто в межах 1589 року – БЕЗ Київської Митрополії, тобто без України. Вселенський Патріархат (про що сказано вище) хоча де факто і був примушений обставинами часу миритися з контролем РПЦ над Україною, але ніколи не вважав цей контроль канонічно правильним.
Маючи і як Церква-Мати для України, і як Вселенський Патріархат, обв’язок лікувати застарілі проблеми і рани, Фанар десятиліттями намагався знайти таке рішення, яке включало би в себе і РПЦ, і її частину в Україні, і тих, хто відкинув російське церковне панування. Ці останні від кінця 1980-х років постійно і наполегливо апелювали до Вселенського Патріархату з проханням втрутитися і дати належне рішення, поклавши край російському беззаконню. Якби Вселенський Патріархат не знайшов рішення проблеми – це поставило би під сумнів саму здатність цієї інституції виконувати особливий канонічний обов’язок, покладений на неї віддавна.
Російській стороні надавалося три десятиліття, щоби вона включилася у вирішення питання, натомість ця сторона просто ігнорувала саме існування проблеми. Адже вважала, що шляхом примусу, залякувань, залучення державного тиску та через свої впливи у православному світі, РПЦ зможе знищити рух за церковну незалежність в Україні (як і саму Україну).
У відповідь на це Вселенський Патріарх свідчить для Онуфрія та його однодумців: ми роками робили все, що могли, бажаючи залучити і вас, але ви не схотіли бути залученими та шукати рішення. Тому не звинувачуйте нас, що наше рішення вам не сподобалося.
3. Слова Патріарха: «Примирення вимагає виходу з упертої впевненості, що лише одна сторона володіє абсолютною істиною. Церковний досвід навчає, що для досягнення рівноваги потрібні жертви. У церковному житті справедливість завжди на боці загубленого …
Усвідомлюючи все це, ми простили тих, хто діяв безладно, і відновили церковний порядок в Україні таким, яким він був визначений Великою Христовою Церквою до його порушення. …
Ми не віддали переваги, як дехто негативно нам закидає, “людям зі схизм”. Адже:“Наголос на схизмі – це сильна назва звинувачення. Бо коли ціле розділяється на багато частин, воно не лише не стає ‘багатьма’, але й саме ‘одне’ гине”.
Навпаки, шануючи вже розхитану церковну ієрархію в Україні, ми покликали до єдності лише єпископів, що перебували там, – за іменем їхніх єпархій – для утвердження єдності та обрання або підтвердження першого серед них, при цьому, безумовно і нерозривно, враховуючи й тих, хто щойно був відновлений у церковному спілкуванні як єпископи, колись обрані в умовах розколу.
Відчуття самодостатності ієрархічної більшості та переконання у власній перевазі, на жаль, не стали добрим порадником для розвитку подій. Уперта відмова з їхнього боку прийняти цілющий засіб «апеляційної» відповідальності Архієпископа Константинополя – зшивати розірване і піднімати впале – є, по правді, тонким і надзвичайно чутливим пунктом, або, точніше, каменем, об який у цій справі стикаються раціональне мислення та духовне, натхненне Святим Духом, церковне бачення.»
Одним з ключових закидів на адресу Вселенського Патріархату з боку прихильників позиції РПЦ є те, що він нібито створив ПЦУ на основі «схизматиків». Мовляв, тривалий час він визнавав ієрархію УПЦ в складі МП як законну в Україні, тому рішення 2018-2019 рр. нібито суперечать його власній позиції. На ці закиди Патріарх пояснив вже, і докладніше пояснює тут, що його ставлення до 2018 р. до реалій в Україні було продиктоване бажанням знайти розв’язання ситуації, а не тим, що він сформовану раніше ситуацію вважав правильною. Так, справді існували ті, з ким Вселенський Патріархат мав євхаристійне спілкування в Україні до 2018 р., і ті, з ким не мав. Однак перші ніколи НЕ БУЛИ бездоганними, а другі опинилися поза спілкуванням НЕ ЧЕРЕЗ ВІДСТУПЛЕННЯ від православного вчення, але з причини політично мотивованої позиції РПЦ.
Ані РПЦ, ані її частина в Україні так і не змогли за три десятиліття запропонувати такого рішення, яке би справді виправило українську церковну ситуацію. Тому це зробив Вселенський Патріарх – у відповідь на письмові прохання з боку ієрархів УСІХ частин розділеної Церкви України, з боку народу та держави.
Ієрархів усіх частин було запрошено на Собор для формування нової структури, при чому для митрополита Онуфрія була надана преференція – він міг бути висунений кандидатом на Предстоятеля, у той час як керівники інших двох юрисдикцій отримали письмову відмову в праві на висунення. Однак і митрополит Онуфрій, і більшість його єпископів відкинули всі рішення Вселенського Патріарха. Тому за неприємні для себе наслідки, про які, до речі, Патріарх письмово і завчасно попереджав митрополита Онуфрія, вони можуть нарікати ЛИШЕ на себе самих.
4. Патріарх Варфоломій: «Питання про відновлення та доповнення того, чого бракує, без жодної окремої літургійної формальності для клириків, які прийшли зі схизми, є здавна вирішеним: достатньою є сама благодать, що таїнственно діє в священному співслужінні, немов ‘найпотаємніша молитва’».
«Неканонічність і безблагодатність» православних кліру та ієрархії, які діяли в Україні поза РПЦ, віддавна виставляється прихильниками Московського Патріархату як головний аргумент щодо неможливості єднатися з ними. І досі не лише Онуфрій, але, наприклад, польський Предстоятель митрополит Сава чи сербський Патріарх Порфирій вживають цю саму аргументацію. Але як виникла ця ситуація?
Причина її – в НЕКАНОНІЧНИХ діях самої РПЦ. Вона без всякої основи в канонах і Переданні, на підставі лише політичної імперської доцільності, виносила рішення щодо ієрархів і священників, які полишили її юрисдикцію в Україні, бо вона, як засвідчив Вселенський Патріарх, «безладно і болісно сформована».
У світі існують багато схизматичних груп православного обряду – є вони і в самій Росії, є вони в Греції, в Сербії та в багатьох інших місцях. Але головною ознакою кожної з цих груп є те, що вони САМІ відділилися від спілкування з повнотою Православ’я та не хочуть до такого спілкування повертатися. Українські православні були ШТУЧНО і без всякої підстави в канонах ІЗОЛЬОВАНІ від спілкування – і протягом всього цього періоду постійно апелювали до Вселенського Патріархату, чекаючи на його справедливе рішення, яке і отримали та прийняли у 2018 р.
Патріарх Варфоломій ясно відповідає на закиди митрополита Онуфрія та його однодумців: питання статусу ієрархів і кліру, які є в ПЦУ – вже остаточно ВИРІШЕНЕ і не буде переглядатися. Прийнявши у співслужіння українську ієрархію і клір Вселенський Патріарх засвідчив, що ця ієрархія і клір є для нього такими ж канонічно істинними, як і всяке єпископство православних. Тому як би далі не розвивалися події, послідовники митрополита Онуфрія та він сам повинні усвідомити – їм слід виходити з цієї парадигми, яку ніхто не змінить. Рівнозначність і дійсність ієрархії та кліру ПЦУ не можуть бути предметом обговорення чи тим більше перегляду.
5. Вселенський Патріарх до Блаженнійшого Митрополита Епіфанія: «Ми певні, що здобутий Вами досвід сприятиме знаходженню виходу і виявить, хто прагне миру «що перевищує всякий розум», а хто – небажаної нетерпимості та смути».
За ці сім років ієрархи під владою митрополита Онуфрія багато разів публічно зверталися до Вселенського Патріарха з вимогами вчинити якість бажані для них дії щодо ПЦУ, вдаючи, ніби самої ПЦУ зовсім не існує, а Патріарх має владу давати адміністративні розпорядження щодо українських подій так, ніби не було Томосу і автокефальної Церкви в Україні нема. Вселенський Патріарх натомість ясно свідчить, що діалог про церковні події в Україні ті, хто з митрополитом Онуфрієм, мають першочергово вести з Православною Церквою в Україні, а не ігнорувати її. І тим більше не сподіватися, що зневага до рішень Вселенського Патріарха, ухвалених у 2018-2019 рр., до Томосу і до ПЦУ, яку митрополит Онуфрій та його однодумці демонструють досі, виходячи з хибних уявлень, про які докладно було сказано вище, – якимось чином буде винагороджена.
Вселенський Патріархат не буде знищувати свої канонічні рішення ані на догоду митрополиту Онуфрію та його ієрархам, ані на догоду Москві, ані на догоду тим, кого Москва тримає у своїй орбіті. І якщо всі вони надалі будуть замість прагнення миру демонструвати небажану нетерпимість та смуту, то немає жодних канонічних перешкод, окрім милосердя і крайньої смиренності, які би завадили ухвалити щодо винуватців поділу ті самі рішення, що їх Олександрійський Патріархат ухвалив про російських церковних окупантів, які в країнах Африки створюють паралельну схизматичну присутність.
P.S. Доки готувався цей аналіз, російська державна розвідка випустила хамську цинічну заяву на адресу Вселенського Патріарха Варфоломія. Чим публічно знову підтвердила, що за церковною діяльністю Московського Патріархату стоять російські державні інтереси загалом та інтереси російської розвідки зокрема. І в Україні, і в країнах Балтії, і на сході Європи та на Балканах, і загалом у світі. Тож якщо хтось справді думає, що діяльність і позиція Онуфрія, апробованого для роботи в церковних справах ще в комуністичній спецслужбі КГБ на початку 1970-х років та висунутого на посаду в Україні за сприяння російських агентів з числа українських політиків – що його діяльність і позиція вільні від російських державних впливів, то такі або самі зовсім сліпі, або вважають засліпленими інших.
Ми ж усе бачимо і пильно спостерігаємо. А говоримо не часто і не про всі речі не в силу того, що не маємо фактів чи аргументів, аби сказати, але беручи приклад смирення і надії зі Вселенського Патріарха.
МЕЛХИСЕДЕК,
спеціально для сайту «Україна Православна»
