Фото з відкритих джерел
Це було дуже стрімке приєднання. Це було дуже помітне приєднання. Одного дня медіа обійшла світлина молодого священника УПЦ Моспатріархату Іллі Істратова в резиденції митрополита Епіфанія зі щирою, майже до болю, цитатою.
Загальний сенс такий. Приєднався до ПЦУ. Шкодую, що тільки зараз. За надто довго був наївним. Дивлячись на фото і абсолютно чистий погляд молодого священника, навіть не ровесника Незалежності, в це легко повірити.
Ми зустрілися з отцем Іллею на Оболоні, в торгівельному центрі. Він приїхав сюди після роботи (священник має підробіток). О. Ілля, виглядаючи у вікно кафе, каже, що Оболонь йому рідна, він колись служив у Покровському храмі МП. Дуже часто віряни цього району запрошували його додому причащати та сповідати людей.
Я зацікавлено запитую, в яких роках він служив. І чую, що в 2020 році його запросили замість отця Сергія Бережного, настоятеля громади, до якої я належу і мого гарного друга, з яким ми власне покидали Моспатріархат.
Зрештою, о. Ілля говорить сам про свій шлях, який є глибоко вистражданим. Мені треба лише просто деколи скеровувати його коментарями.
Отець Ілля, місце в цьому храмі «причароване». Бо і отець Сергій пішов з тої парафії, і ви, прийшовши на його місце, теж пішли…
Може Покровський храм стане кузнею кадрів для ПЦУ? – посміхається він.
Отцеві Іллі на момент нашої зустрічі ще не виповнилося тридцяти років. Але його розповідь абсолютно заперечує істину журналістів «старої школи», що молоді люди нібито нецікаві. Цікаві, тим більше, коли за плечима такий шлях, такий цікавий духовний пошук і такий рішучий та правильний вибір.
– Мій тато був віруючий. Але мене в християнство привела не людина, не обставини, а привела книга. «Закон Божий». Там і біблійна історія пояснюється, і молитви, і церковна історія, і богослужіння. Тобто такий собі курс недільної школи в книжному форматі. Я її знайшов , коли мені було 16 років. Я рано захотів стати священником. Але спочатку вирішив здобути якусь професію. Професія в руках – це можливість завжди заробити на хліб. Пішов в Чернігівський технічний ліцей, в народі він називається «5-та бурса». Думав, що буду кухарем або електриком, але місця були тільки на сантехніка. Я вчився. Завжди хотів повноцінного спілкування з Богом, навіть думав про чернецтво. Але на той момент один зі священників мене переконував, що служіння – важкий шлях. Краще бути мирянином. Зрештою, у тих роздумах та пошуку я пішов в армію. Я служив у «будбаті». Ну, зараз це називається Державна спеціальна служба транспорту. У Чернігові. Я хотів прослужити в армії, тому що і до війни вважав, що кожен чоловік має це пройти. От у мене син є, я також буду за те, щоб служив.
Після армії, в 2016 році, я був при храмі, але вже працював на складі запчастин. Мої обов’язки були: відібрати товар з полиці, віднести його на контроль, запакувати його, відвантажити, робити інвентаризацію. У нас були там будівельні рукавиці, світлодіодні лампочки, батарейки, флешки, переноски. Але вже інший отець собору таки сказав, що мені потрібно йти в семінарію: «Йди в семінарію, або пропадеш». Так я завершив це межичасся. Я подав документи до семінарії у Лаврі за три тижні до дедлайну – і таки вступив. В порівнянні з армією семінарія – це дуже такий полегшений варіант. Тому мені було там легко. Половина предметів там була російською. Я тоді і сам спілкувався російською.
Коли ви відчули свою українськість?
Я з 2014 року розумів, що на нашій території військові дії, але реального та зрілого усвідомлення подій ми не мали. І мені навіть дещо соромно, що я тоді це не визнавав.
Я відчув в собі потребу бути служителем Церкви, яка дбає про український народ, з 2022 року. І цебуло поступово. Дійсно, хтось був таким в силу виховання, хтось зрозумів це у 2014-му році, а хтось у 2022-му. Але Христос в притчі про найнятих працівників і тим, хто прийшов в першу, і тим, хто в третю, в шосту, в дев’яту години дав однакову плату. Я думаю, що якщо хтось щиро покається, то треба все ж таки на це зважати, тому що князь Володимир також не дитиною прийшов до Христа. Апостол Павло також був гонителем.
Як визрівало ваше рішення про перехід?
Я ніколи не був відвертим «ватником», але я думав, що з Росією можна якось співіснувати. От у нас там одна спільна мова, бо багато людей ще говорили російською, одна Церква. Московський патріархат поводився обережно. РПЦ майже не коментувала війну з 2014 по 2022 роки. Вона спеціально вичікувала. Тобто в неї була функція – тримати на контролі українців, не відганяти їх пропутінськими заявами до часу. І коли на початку повномасштабної війни Кирил сказав, що він підтримує Путіна, вбивства, то певна частина це сприйняла, бо досі сприймала Кирила, як пастиря. І досі в Києві багато де його поминають.
Я в семінарію вступив не настільки молодим, щоб не ставити собі запитань. Наприклад, чому обурення Москви українською автокефалією збігається з обуренням Московського патріархату в Україні, адже ми кажемо, що ми Українська Церква? Яка ж ми Українська Церква, якщо наші тези збігаються із тезами РПЦ?
Зазвичай в семінарію люди вступають після школи, а за 4 роки закінчують. А я тільки в 22 роки вступив. І не пізно, але і не рано. Зустрів майбутню дружину в Успенському соборі. Весною 2018 року, за кілька місяців до набуття Томосу автокефалії, став священником, з часом потрапив на Оболонь у Свято-Покровський храм.
У отця Миколая я служив з лютого 2020 року до кінця квітня 2023-го року, тобто три роки.
Я згадую, наскільки проросійською була ця парафія, як звідти цинічно вигнали отця Сергія (бо він відмовився підписати листи Новінськогодо Вселенського патріарха про те, що автокефалія не потрібна). І думаю, що там потрібні були неабиякі моральні та інтелектуальні зусилля, щоб рухатися в бік духовної незалежності.
Питаю: «Отче, а чому Ви пішли?»
ПЦУ я фактично тоді вже визнав, і не приховував це навіть у розмові із духовенством собору. Приводом для мого звільнення була звичайна побутова ситуація, я б навіть сказав моя помилка, про яку дізнався син настоятеля, теж священник. Чи вибачили б мені помилку, якби я мав проросійські погляди і тримався Кирила, не знаю. Мені прямо не казали, що ти маєш піти, але розмова про ситуацію межувала зі збиткуванням змене. І я не хотів перебувати під дамокловим мечем «винуватого», якого щомиті можуть попросити на вихід. Тож вирішив піти сам. Але прямо в автокефальних настроях мене не звинувачували, хоча знали, що я член підписантського руху, спілкуюся із Пінчуком, буваю в Спасо-Преображенському соборі, де служить владика Олександр Драбинко.
Я брав там книжки, брошури про «конституювання помісності». В той час я прочитав його книгу про історію автокефалії, прочитав майже все, що тоді видавалося про нашу ситуацію. Так я проходив свій шлях переходу до ПЦУ в голові та серці. Я стежив від самого початку за подіями автокефалії. Пам’ятаю рішення Синоду Вселенського патріархату, коли прийняли апеляції патріарха Філарета і митрополита Макарія. Пам’ятаю скасування акту 1686 року про передачу Київської митрополії Московській патріархії, яка і передачею не була. Росія просто отримала право висвячувати митрополита. І надання Томосу. У одному з інтерв’ю помічника Вселенського патріарха була фраза: канони це інструмент жертовності та любові, а не покарання. У всьому цьому були і логіка, і любов.
Ми жили на фоні постійних обстрілів, і я завжди стежив, скільки жертв після обстрілів. 28 квітня, коли обстріляли Умань, загинуло багато людей. Я побачив глибокий зв’язок між війною та існуванням власної Церкви, мови, історії. Воно є щось нерозривне: російські ракети і церковна незалежність. Тому «техніка» мого виходу з собору на Оболоні – десь вторинна. Це – наслідок того, що я прийняв для себе цю незалежність.
Першого травня, у понеділок, я був вільною людиною. Якраз у нас була ініціативна зустріч«підписантів» цього тижня. Вже третя непублічна зустріч (перші були у Софії) – в готелі Україна. Я поспілкувався, познайомився з отцем Петром з храму на Лук’янівці, у якого служив наступні кілька місяців.
Два місяці я був без роботи, трішки вліз у кредити, але потім знайшов роботу, слава Богу, закрив кредити, служив у вихідні на Лук’янівці.
Знаю, що у нашій традиції священник не має працювати, щоб не зменшувати часу на служіння, але я намагався і служити, і працювати. Бо диверсифікація доходів – це можливість свободи та прийняття рішень. В мене двоє дітей, я маю думати про них.
В цей час я щільно спілкувався із підписантами. І це був дійсно дуже гарний досвід. Підписанти також мені допомогли в оцінці подій автокефалії, рішень, прояснювали деталі, показували зв’язок, чому в реальності ПЦУ вже визнана всіма. Наприклад, УПЦ (мається на увазі УПЦ МП – ред.) не визнає ПЦУ і Константинополь. Але ж є у нас серби, наприклад. І якщо ми не спілкуємося з ПЦУ, ми не спілкуємося з Константинополем, але ми спілкуємося з сербами, а серби з Константинополем, який у зв’язку із ПЦУ, то зв’язок між нами все одно є.
А тим часом події розгорталися. Пам’ятаєте, як у Хмельницькому кафедральному соборі іподиякон побив військового, який прийшов з фронту і запитав, скільки ще має людей загинути, щоб перестали ходити до Московського патріархату?
Як би там не було, не можна було військового чіпати. Було стихійне зібрання містян, рішення про перехід до ПЦУ. А коли митрополит Антоній, уникаючи конфлікту, віддав ключі, то його в той самий день зняли з посади, призначили Віктора Коцабу. Його позбавили кафедри тільки тому, що він не чинив спротиву своїй громаді. І це була тенденція.
Тобто, хто за ПЦУ в МП, то їх позбавляють нагород. А священникам, які поминають Кирила, митру дають. Єпископ, який поминає Кирила, став архієпископом.
Далі я побував у монастирі ПЦУ у Ніжині, там служать троє монахів, які доєдналися з МП. Це була прекрасна подорож.
Одного з них, отця Петра я знав особисто ще з семінарії. Він на один курс старший за мене був. Він зняв дуже багато моїх сумнівів. Як юрист пояснив в церковно-юридичних термінах, чому дійсне визнання Православної Церкви України. Я з ними не співслужив, але причащався. Прекрасна служба, вони там всі співали, бо кліросу не було. А причащались всі люди з чаші. Я причащався в храмі ПЦУ, це все одно що служив. Це я вже визнав автокефалію офіційно.
До слова, о. Петро в «собор у Феофанії» не вірив. І цей собор, його рішення, таки виявилися фікцією.
В ЦЕЙ ЧАС Я ВІДСТЕЖУВАВ ПОВЕДІНКУКИРИЛА І МИТРОПОЛИТА ЕПІФАНІЯ
Напевно, духовенство ПЦУ задає нам запитання, чому ви переходите тільки зараз. Я вірив, що є третій шлях всередині УПЦ, між Московським патріархатом РПЦ і ПЦУ. А потім я зрозумів, що такого не може бути. Коли мені висловлювали сумніви про законність ПЦУ, зокрема, що стосується благодаті чи свячень, я запитував себе, що для мене, представника УПЦ гірше: ПЦУ чи РПЦ?
Я відстежував поведінку Кирила і митрополита Епіфанія, я перечитав всі його інтерв’ю та подивився його публічні виступи за останні роки. Перший благословляє наше знищення, другий з духовенством та вірянами всі десять років працюєна перемогу.
Я хочу бути об’єктивним, я знаю, що в УПЦ (мається на увазі УПЦ МП – ред.) дійсно є багато патріотів, котрі збирають гроші, купують машини для ЗСУ. Але для когось це може бути щирим. А хтось використовує це, як фактор прикриття, що, мовляв, допомагають армії, щоб до них не було питань.
На цей Новий рік відбулося серйозне бомбардування.
Новорічні вихідні, неділя-понеділок, я їздив до сім’ї, яка у мене не в Києві. У вівторок другого січня я їхав на роботу, на Троєщину. Коли повернувся додому, сидів між двома стінами, бо обстріли були серйозні. А потім відкрив Інтернет, і бачу, якійсь онлайн-магазин рекламує нову книжку Феодосія Снєгірьова: російського митрополита, російською мовою, під час обстрілу російськими ракетами. У мене думка: як зустрінеш Новий рік, так його і проведеш. Ти хочеш його провести «з ними»?
Далі – більше. 7 січня митрополит Феодосій під час літургії пом’янув Кирила. Я думаю: він і з браслетом на нозі буде прихильником русского міра. Потім запорізький Лука наче адекватно нібито русскій мир, а через годину зняв це зі своїх соцмереж. Не знаю, чи його зламали, чи злякався. Я по-своєму шаную їх за прямолінійність, бо вони завжди відверто та послідовно виступатимуть за Москву. Вони зрозумілі, на відміну від тих, хто сьогодні за автокефалію, а завтра за русскій мір. Але для мене це була остання крапля.
Я не знаю точного шляху для кожного, але я знаю точно: звідти треба йти.
Я БЕЗМЕЖНО ПОВАЖАЮ ПІДПИСАНТІВ, АЛЕ Я НЕ МІГ БІЛЬШЕ ПЕРЕБУВАТИ В УПЦ
Я прийняв рішення. Знаєте, я безмежно поважаю підписантів, своїх співбратів з УПЦ (мається на увазі УПЦ МП – ред.). І ми плануємо продовжити нашу працю.
Я не маю права їм щось нав’язувати, казати, що щось не так робите, або недостатньо, або не зовсім вірно. Мені буде тільки 30 років, я ще надто молодий. Їм кому за 40, кому під 50. Я не маю права, яйце не вчить курку. Я не настоятель, не маю парафії, хоча маю коло людей, які орієнтуються на мою думку, радяться зі мною, бо знають мене, як священника.
Але я хотів би більшої рішучості, я хотів, щоб у нас (них) було масове та публічне співслужіння. Щоб, наприклад, всі ці чоловік 30 поїхали в Андріївську церкву послужити прямо там.
Або коли підписанти приїхали в Феофанію, а Онуфрій начебто ванну приймав і не запросив їх. Слід було зробити це максимально публічним. З іншого боку, коли Онуфрій пішов без дотримання процедури, без попередження, разом з синодалами до Президента, Президент воюючої країни не вийшов, бо у нього щільний графік. А Онуфрій обурився: як це так, він не вийшов до нас?
А чому ж ви самі не виходите до своїх священників?
Або, наприклад, слід було поїхати в Одесу після влучання ракети у Спасо-Преображенський собор. І зробити заяву. Скликати собор, щоб все ж таки відділитися від Москви. Бо сам Гундяев цей собор освячував. І в цей же собор прилетіла ракета. Мабуть, дуже «добре» освятив.
У ПЦУ вже перебуває багато моїх друзів, які мене знають, тож мою заяву про перехід до Київської єпархії прийняли швидко. І так само швидко зорганізували зустріч із митрополитом Епіфанієм. Я читав його інтерв’ю, стежив за служінням, і знав, що він щира людина, який будує відкриту Церкву. А ще, спілкуючись із ним, я думав про митрополита Онуфрія. Може вся біда у тому, що він старший і просто не здатен був по-новому вести Церкву? Митрополит Епіфаній зайшов на престол Предстоятеля в сорок років, а Онуфрію вже за 70. Чи він відчуває пульс часу? Настрої вірян? Розуміє, куди він привів колись потужну Церкву? Як колишній підлеглий, я хотів би спитати його, чи Ви дійсно не бачите причин розірвання договорів про оренду з вами, яке Ви називаєте виселенням? Ви бачите в цьому гоніння? А чи за Христа ви страждаєте, чи за статус?
Я ЗА ЛАГІДНУ АВТОКЕФАЛІЗАЦІЮ
По мені є указ митрополита на розподіл на Київську єпархію. Господь покаже, де буде моє місце, але я зробив головний крок – перейшов.
Після оприлюднення моєї заяви про перехід, була різна реакція. Багато хто вітав, деякі писали зневажливі коменти. Це вже для мене не мало значення, бо я прийняв глибоко вистраждане рішення.
Мені після переходу написав один з моїх викладачів з академії і спитав так: причина переходу є гроші чи політика? Я спробував пояснити, що внутрішнє розуміння, совість. На що він сказав: отже, політика. Так вони це називають.
Я не знаю, яким буде майбутнє. Бо наш обрій планування зараз – пережити наступний ракетний обстріл. Але я хотів би, щоби той час, який ми тут, ми витрачали і на підтримку держави, і на просвітництво тих наших братів та сестер, які ще перебувають в МП. Мої батьки не зрозуміли мого переходу, хоча не відмовилися від мене. Вони залишили за мною право вибору, а я дав їм час дозріти до переходу в автокефалію. Моя дружина була не в захваті, що я зробив це, не порадившись із нею. Але моє рішення було прийняте, я не міг по-іншому. Я пояснюю це, наскільки це можливо. І це робота, це дуже важка робота. Але ця робота дає плоди. Тому я за лагідну автокефалізацію, за шлях любові до людини. Пояснювати, шукати майданчики для комунікування, щоб люди знали, що ми відкрита Церква для спілкування. І що наша мрія і мрія митрополита Епіфанія – сильна незалежна Церква, сильна спільнота вірних, які роблять цю державу сильною та незалежною.
Постскриптум
Оприлюднений вище жанр – незвичний для формату нашого видання, своєрідна сповідь священника із незначними скороченнями. Ми вважаємо, що пряма мова священника дає надцікавий матеріал, як багато може мисляча та духовна людина, що у дуже ніжному віці пройшла «московську обробку», і яка навіть не маючи оточення, сімейного виховання чи духівника, зростає на шляху духовної роботи. Для нас у цій сповіді найціннішим було не лише побачити зсередини, як впливають московські ієрархи на перебіг війни, а й зрозуміти природу практики Моспатріархату у взаємодії із людьми.
Спочатку священник відмовив перспективного хлопця, який тягнувся до релігії, вступати до семінарії (дешевше мати просто слугу із робочим фахом, правда?), а потім інший священник хотів тримати на гачку «винуватого» , щоб маніпулювати, принижувати.
Згадую, як ще один священник казав, що колись дуже багатий ієрарх (зараз фігурант кримінальної справи) на прохання позичити йому триста гривень, бо дружина вагітна, відкрив барсетку з доларами і сказав, що не має дрібних грошей.
Тому, позбуваючись «русского міра» та московського православ’я, ми робимо дуже серйозний крок відходу від практики принижень та домінування. І іншого шляху у нас немає.
Ярослава Міщенко, Київ