Фото з відкритих джерел
Деякі слова особливо приємно вимовляти. Як, напевно, приємно і слухати, і читати. Настоятель парафії Української Церкви в Українському селі, який за роки війни купив не один десяток авто для Української армії.
Але якщо серйозно, то за соцмережами отця Богдана Тимошенка, настоятеля парафії ПЦУ Етнографічного комплексу «Українське село», що під Києвом, й стежити цікаво.
Бачити, як він служить в затишному та по-українськи стильному храмі. Дивитися, як його дружина у одній з будівель музейного комплексу плете маскувальні сіті для армії. Бачити, як швидко він закриває збори для купівлі авто на армію, і краєм ока спостерігати, як підростає його син, який років з семи тесля і вже майструє маленькі шедеври.
Я бачила сотні представників українського духовенства, в кожного з яких був свій «фірмовий знак», особливість. Плоть від плоті Української Церкви – так би я назвала особливість отця Богдана.
Отець Богдан з роду письменника та мовознавця Антоненка-Давидовича. Типовий представник, як казали в радянський час, «українського буржуазного націоналізму», чиї батьки здобули через це чимало бід від «уваги» радянської тоталітарної машини.
Він не мав шансу опинитися у московському патріархаті в силу народження. Як каже сам о. Богдан, мене ніхто не вчив бути українцем, я ним виріс.
І його шлях – цікава історія про те, яким було становлення автокефалії, на той час Київського патріархату, на Київщині.
– Отче, український патріот у радянський час – це не завжди релігійна людина. Як ви навернулися?
– Я поїхав в Америку в 90-му році невіруючою людиною. Мій старший брат був серйозно хворий після Чорнобильської трагедії. Він отримав діагноз, який був лише у п’яти людей в світі. Мої батьки дуже переживали, як відіб’ється і на мені Чорнобиль.
Мій батько був референтом Івана Драча в Народному Русі України. На початку 90-го року він поїхав на виступи по Америці (такі турне влаштовувала українська діаспора для дисидентів та літераторів – ред.), взявши мене із собою. І, власне, мене залишили в сонячній Каліфорнії для того, щоб я пожив у здоровому кліматі. А там всі віруючі люди ходять до церкви. Я жив у двох родинах протягом двох років. Вони ходили в церкву Святого Михаїла в Сан-Франциско. І з цього почалося моє воцерковлення. Я там попросився в паламарі. Мені ще й гроші платили.
Мій священичний шлях почався в Америці. Коли я в 1992-му році повертався з Америки через 2,5 роки, то я вже закінчував тут 11 клас і свідомо готувався до Київської духовної семінарії.
– 1992 рік. Початок Київського патріархату… Напевно, це був перший набір в семінарію Київського патріархату?
– Другий набір, я одразу поступив на другий курс. Більшість студентів набиралася ще в Лаврі, до того, як звідти пішов патріарх Філарет. Першим ректором був чудовий викладач вже покійний владика Даниїл Чокалюк. (Митрополит Даніїл Чокалюк –один з найбільш освічених священнослужителів, який, як ректор Київської семінарії покинув Моспатріархат разом із патріархом Філаретом та брав активну участь у становленні Київського патріархату – ред.).
– Перші роки становлення Київського патріархату, невизнаної автокефалії – це масована та системна дискредитація і п. Філарета, і Церкви. Це не тисло на мозок, не травмувало?
– Ні. Не травмувало. Ми дивилися на патріарха Філарета, який тоді чомусь, на наш подив, не відповідав жодному зі своїх опонентів. Хоча знав дуже багато про кожного з них. Ми тоді наочно брали урок істини, що сила не в образливому слові чи в кількості неправди, а сила в правді. Мої батьки вийшли з середовища Автокефальної Церкви, мама була співголовою братства Андрія Первозваного. Навіть можу сказати, що автокефалія творилася в нашій п’ятикімнатній квартирі на вулиці Горького (посміхається).
Після закінчення служив на Борщагівці, у о. Валерія Семанцо, у 1995-1998 роках. Він був прекрасною людиною. Хоча загалом було непросто. Хочемо зареєструвати громаду, приходимо в органи влади. Знайшли місце під храм. Нам кажуть: приходьте завтра. А наступного дня місця вже нема, бо там «свіжо зареєстрована» громада МП. Питаємо, а де є місце для нас? Нам кажуть…
– Там, за кладовищем?
– Так. Саме тому у нас дуже багато парафій московського патріархату. Їх реєстрували, особливо при Кучмі, наліво-направо, без ніяких проблем. А нам робили величезні обмеження.
А щодо пропаганди. Коли я вже потрапив на свою теперішню парафію, то люди, які записувалися на хрещення чи освячення, питали, якого ми патріархату. І коли чули, що ми Київського патріархату, то зазвичай починали розпитувати: а що там із канонічністю. Люди почали змінюватися з кінця нульових. Стали набагато прихильніше ставитися до Київського патріархату, до Української Церкви.
– Ну ваш храм нівроку в Українському селі. Як ви його отримали? Збудували?
– Історія храму дуже цікава, бо фундатором храму був Володимир Бондаренко. Пам’ятаєте політика Бондаренка?
– Так. Націонал-демократ. Він очолював, в 2003-2004 роках штаб Ющенка на виборах президента України.
– І перед другим туром на них чинився дуже сильний тиск. Зокрема, на нього. У 2004 році, в жовтні, на нього відбувся напад, спроба вбивства. Про це писали медіа.
По дорозі з роботи на дачу, він заїхав на територію, де по один бік розташовані дачні будинки, а по інший – ліс. Володимир Бондаренко побачив вогонь у лісі та попросив водія зупинитися, щоб з’ясувати що там. В момент зупинки автомобіля з узбіччя дороги піднялися двоє чоловіків у камуфляжі та почали кидати на машину «коктейлі молотова». Він обгорів, але включилося освітлення на одній з дач, підбігли люди, і так він в тому нападі вижив. А це було 26 жовтня, саме коли пам’ять Дмитрія Солунського. А він Дмитрович, зять Дмитро, ну і він сказав: «Я маю подякувати Богу. Поставлю тут храм». Там, де мала початися смерть, почалося життя, і дуже сильне життя. Мені запропонував там парафію о. Валерій. Мої співбрати казали: то ж ліс, ти що там зайцям та білочкам будеш служити? (Сміється)… А ми створили парафію. І у нас в найкращі роки до ковіду було по 450 хрещень в рік.
– «Українське село» – прекрасне місце. І храм, і парк, і музей.
– Але я хотів би розказати про Володимира Бондаренка. Він мав невеличкий будиночок, в якому прожив останні років 20. І помер в ньому, хоча поруч будував більший будинок. І він так і не добудував його, бо всі гроші спрямовував на храм і на Етнографічний комплекс «Українське село». Це про пріоритети української еліти, коли вона дійсно українська. Наш храм був освячений в 2007 році. І люди почали приїздити з Житомирської області, з Броварів, з усього Києва, Бучанського району. Тобто в найскладніші часи в храмі є понад півсотні людей на недільній службі.
– Як вдалося зібрати вірян?
– Ну, я думаю, що найкраща проповідь – приклад власного життя. Я також робив акцент на тому, що ми парафія Української церкви, що ми є українці. Я був націєцентричним настоятелем. Це при тому, що віряни у мене і темношкірі, і у перший час російськомовні (зараз всі практично перейшли на українську). Пів парафії, як мінімум, пройшли зі мною Майдан. Я на Майдані був травмований 18 лютого, нас таких всього 1000 осіб на цілу Україну. Ми під час Революції Гідності волонтерили, годували людей, медикаменти постачали. І так само ми були першими, хто на початку березня 2014 року зробив пропозицію – давайте почнемо збирати гроші на підтримку нашого війська, армії, яка була гола-боса, яка воювала, ви пригадуєте, в тапочках, в спортивних штанях.
Це був просто жах. І я поставив карнавку для потреб армії.
В ту карнавку ще по тим грошам за перші два роки війни ми зуміли зібрати і наволонтерити майже 2,5 мільйони гривень. Це пожертви вірян, моїх друзів українців за кордоном. І довіра до мене, як до священника, і до волонтера, і просто як до людини, була завжди. Потім волонтерство притихло, уповільнилося у зв’язку з тим, що активна фаза війни призупинилася. Війна для нас не закінчилася, але вона притихла. І коли 24 числа все відновилося, то уже нікому не треба було пояснювати, що потрібно робити. Люди довіряють, допомагають і ми лише за останні 30 днів зуміли передати чотири авто на фронт. Це неймовірний успіх для звичайної громади церковної і невеликої когорти волонтерів.
Але якщо йдеться про те, як формувати громаду, окрім власного життя священника, є моменти правильного розкладу. Наприклад, я не перериваю службу на сповідь, у нас сповідь перед літургією. На Великдень я оголосив, що є освячення кошиків на 6, на 8, на 10 і на 12 годину. На кожну службу збираються люди, від 700 до 1000 людей на одне освячення. Ми б’ємо дуже гарно в дзвони, потім проповідь в мікрофон, у нас гучномовці є. Тобто всі чують проповідь про Христа, про Воскресіння. Після проповіді в мікрофон пасхальний молебень з молитвами на освячення. І, власне, освячення. Тобто люди приходять нам на невеличке богослужіння, в якому вони чують молитву і що найважливіше – вони чують проповідь. І, власне, це дуже сподобалось людям. Після того і «захожани» ставали постійними вірянами.
– Війна підніме нашу релігійність, чи навпаки – це буде більше криза віри? Бо я бачу і те, і друге, насправді.
– Я думаю, що війна буде доти, доки ми (я кажу про переважну більшість) не полюбимо своє. Бог нам дав свободу та державу дуже мирно, без крові, а ми за неї не були вдячні. Ми і далі хотіли повернутися до рабства, згадували совєтські часи, озиралися на росію і не любили своє, не спілкувалися українською мовою, байдуже ставилися до своєї культури. І ці випробування мабуть Богом попущені, щоби ми докорінно змінилися, стали справді поважати свій рід, свою культуру і свою віру. Я переконаний, що війна робить людей більш віруючими, попри тяжкі обставини. Знову ж таки, на прикладі Київського патріархату: нас гнали, і нам було дуже тяжко, але після цього є розвиток духовний. Тому оці великі страждання тілесні, і моральні, мають наш народ навпаки скріпити і духовно розвинути.
– Я перед інтерв’ю сканувала вашу сторінку в Фейсбуці, і побачила, що у вас гарна родина. Давно помітила, що останні чоловіки-романтики збереглися ще в священичому класі.Чи може священник зберегти шлюб або розвинути шлюб своїх вірян?
– Так. Є сила прикладу життя священника. Вона – теж проповідь, яка має силу. Люди приходять за порадами. Не все у нас так солодко, як у будь-якому подружжі. Ми – дві різні особистості, ми можемо сперечатися, сваритися, але… Але ми і прощаємо, і наші конфлікти – ненадовго.
Тому нам вдавалося, з Божою допомогою, врятувати подружжя вірян. Були випадки, коли люди дякували, що я допоміг їм подолати кризу.
Але є ситуації непрості. Коли одна людина любить, друга вже не любить, зрадила, вже живе своїм життям. А та половинка, яка ще любить, тримає надію, хоче зберегти стосунки, просить якось вплинути, чи якусь молитву прочитати. Бога не змусиш. Ми ж не чаклуни, коли вже немає життя спільного, нема любові, а є зрада. Я ніколи не рекомендую робити все можливе і жити в цьому страшному стані заради якогось омріяного можливого відновлення стосунків, коли одна людина вже має іншу сім’ю. Краще в такому випадку розлучитися і не грішити, бо тоді немає спокою. Але коли подружжя ще є, то треба прикладати всі зусилля, щоби зберегти шлюб.
– А хто у вашій родині лідер?
– Я. Але Катерина дуже багато мені допомагає. І я завжди дослухаюся її порад. Ніколи в житті у нас не може бути, що ти матушка, тому – другий чи третій голос. Ні, ми є рівні одне одному, і ми поважаємо цю рівність. Але її вплив дуже великий, особливо в нашій громаді, бо я її витягнув з дуже добрих робіт в наш музей, який тільки створювався. Володимир Бондаренко побудував церкву, недільну школу, а потім побудував музей. Я експонати цього музею особисто звозив з цілої України з Олексієм Долею, моїм кумом. А вже потім Бондаренко каже, що все це треба утримувати, треба гроші, давайте побудуємо тоді ресторан якийсь. Тому ця зона зараз є у власності родини Бондаренків.
Моя дружина прийшла у музей, коли ще нічого не було, так само, як і я прийшов, коли нічого не було. Вона стала директором музею з нуля і очолює весь культурний напрямок нашого комплексу. Я – духовний, вона – культурний. І щоб культурні проєкти, заходи нормально співіснували із релігійним життям, то потрібно, щоб музейні співробітники розуміли і те, й інше. У нас виходить це поєднувати.
– Наприклад?
– Там в музейній крамниці продаються сопілки. І коли дитячі екскурсії, вони купують сопілки, і весь комплекс наповнюють переспіви сопілок. А на вихідні у нас по п’ять, по шість, по сім хрещень. Катя в суботу та неділю сопілки не продає. Бо буде заважати мені. (посміхається)
– Священників умовно можна поділити на реформаторів та консерваторів. Скільки церкві потрібно консерваторів?
– Якоюсь мірою потрібні, але консерватори, як їх часто уявляють – це не про розвиток, коли думають, що слід триматися старого лише тому, що воно старе. А нам треба розвиватися, нам треба змінюватися. І люди сприймають зміни, які в нас відбуваються зараз. Найкращий, найяскравіший приклад – це зміна нашої календарної реформи. Різдво в будній день показало, що люди сприйняли це без жодних проблем. Моя громада – на всі сто, хоч я ніякі опитування не проводив. Кого було питати? Ми були всі за це. На Богоявлення людей було менше, думали, що буде більше людей у вихідний день. Але просто ще не всі звикли. Звісно, я за кроки, які Церкву, що на загал сприймається як щось з минулого і дуже консервативне, роблять зрозумілішою для сучасної людини. Щоб незмінною зберігалася сутність, але Церква жила сьогодні, разом з парафіянами. Так релігійні практики стають осмисленими та змінюють життя.
– Скажіть, ви з кимось з духовенства з колишнього московського патріархату взаємодієте?
– Упередження до них я не маю, але особливо тісних відносин – теж. Я нещодавно мав конфлікти з ними через українську мову. Тобто, в нас є група у вайбері. Ми спілкуємося із отцями вже роками, а тут приходить священник, який пару місяців тому приєднався, і починає з нами спілкуватися російською мовою. Вважаю, що це є питанням етики. Ми україномовне коло духовенства. Ми відкриті для вас, але мова для нас є важливою. І це не правильно, коли людина не хоче переходити на українську, навіть не намагається.
І в даний момент, я не знаю, чому священники з московського патріархату досі не пішли звідти. Мабуть, є різні причини, але я шаную тих священників і громади, які об’єдналися, наприклад, до Томосу, або після Томосу. Або принаймні, коли вже війна почалася повномасштабна. А що тримає зараз?
Мені досі важко уявити, як це служити за одним престолом з московським патріархатом. Але, загалом Бог показує, що ми можемо зживатися. Люди змінюються. Апостол Павло також колись гнав Христа. І митрополит Філарет гнав Автокефальну церкву. Але люди змінюються.
– Скажіть, як ви ці 5 років визнаної автокефалії Церкви оцінюєте?
– Ми пройшли тест. Не на витривалість, а на життя. Скільки було зусиль, щоб нас зруйнувати на старті. Щоб ми були роз’єднані, щоб ми розсварилися і роз’єдналися. Бог нам послав дуже мудрого Предстоятеля. Бог нам послав Предстоятеля, про якого ми думали, що він молодий, що у нього немає сили волі, характеру, щоб робити великі справи, а він виявився просто помазаником Божим. Жоден архієрей, який увійшов в ПЦУ, не вийшов і не відійшов. З деякими не так солодко, ви це знаєте. Але, в принципі, єдність збережена і Церква лише розвивається. Тому ці 5 років – дуже важливі, і ми їх пройшли. І не просто пройшли, ми ще робимо реформи. Якби ми існували на межі, то ми реформи точно не могли б робити, бо реформа – це завжди складно.
– Ви очолюєте Видавничий синодальний відділ. Що найкращого вийшло у Видавничому відділі?
– Ми видаємо дуже багато богослужбової літератури. І чую гарні відгуки людей, особливо священників. Нашу книжку приємно взяти в руки. Я маю величезний досвід. Моя мама була директором видавництва «Воскресіння». Це видавництво української духовної літератури існує від початку 90-х років. Саме воно почало перекладати і видавати служебники, требники, Євангеліє, Апостол українською мовою. І саме по них Автокефальна церква, а згодом Київський патріархат, служили до 1998-99 року. А потім патріарх Філарет попросив передати цю справу у видання Церкви. Мама сказала «без проблем», тільки каже, давайте, мій Богдан буде допомагати вам (я ще був тоді дияконом). І я спочатку просто відносив готові тексти у друкарню, а там, удрукарні «Жовтень» був мій улюблений єврей Матвій Аронович. Просто чудова людина, яка мене всього навчила. Я видав понад 100 видань. І багато перекладів. Я ніколи не вчився на видавця, але досвід, відповідальність до всяких дрібниць, мене зробила досвідченим в цій справі. І, власне, коли створилася єдина Церква, то декілька разів вже митрополит хотів мене задіяти у видавничому процесі. Але не склалося: то ковід, потім війна почалася. Але все ж таки рік тому я був призначений головою Синодального видавнично-просвітницького відділу, і ми почали видавати книгу за книгою, з оновленими текстами, з урахуванням реформ, з новими термінами. Зараз ми робимо багато. Наприклад, зараз в роботі, готуються до друку відразу 9 видань. Два видання вже друкуються. Ось прямо сьогодні я з фабрики приїхав.
– Оновлені – це, наприклад, без «ектенії оголошених»?
– «Ектенія оголошених» є, але як опція, можливість. Зазначено, що якщо немає на богослужінні оголошених, то можна її не читати. Згідно постанов Священного Синоду багато чого оновлене, змінили порядок Євхаристійного канону, він краще викладений, більш вірно з точки зору джерел і у логічній послідовності молитви. І наші видання – це не лише повністю оновлені тексти. Також це і оновлене художнє оформлення – шрифти, мініатюри. І завдяки нашому Предстоятелю, який не шкодує ні коштів, ні часу, ні зусиль на видання, ми робимо їх, на моє переконання, дуже якісними, не економимо на якості. Тому таку книжку дійсно приємно взяти до рук і відчути, що це зроблене з любов’ю, з повагою до її призначення – служити для молитви, для Бога.
– Змалюйте образ зразкового вірянина, не клірика. Скільки в його житті має бути молитви, скільки пожертв, скільки читання духовної літератури і взагалі чим це можна виміряти – духовність, зразковість?
– Так вимірювати неможливо, бо для кожного це буде щось інше. Я завжди своїм парафіянам кажу, що головне не скільки часу ви молитеся. Якщо ви не можете прочитати молитовне правило, коли щось відволікає, у вас сил немає, або часу, зробіть це правило мінімальним, але регулярним. Хай це буде 3-4 молитви, але щиро. Ніж 10 хвилин стояти з молитовником і думати зовсім про інші речі. Тому виміряти, скільки нам треба молитися, неможливо. Я стараюся молитися всюди і часто, але одною-двома молитвами. Тобто я ніколи не пропущу цвинтар, не помолившись за упокій, я ніколи не пропущу по дорозі храм, я завжди перехрещусь і промовлю якусь молитву.
Для мене кожен хрест на церкві чи цвинтарі під час моїх постійних подорожей нагадує, що треба молитися. І я в такому правилі живу вже дуже давно. Я можу скоротити ранкові чи вечірні молитви, і не вважаю, що я щось порушую, бо не в правилі, не в кількості молитов є серце. Тому добрий вірянин є той, хто щиро молиться. Це раз. По-друге, якщо ти молишся, ходиш до церкви, сповідаєшся, причащаєшся, але не робиш, не примножуєш навколо себе добра і любові, то ти, значить, не зрозумів, що таке християнство.
Якщо нам Бог посилає таку людину або таку ситуацію в нашому житті, щоб допомогти – наш обов’язок на неї відгукнутися і зробити все можливе, щоби примножити добро.
– Скажіть, чи бувають віщі сни?
– Ну, безперечно, що так. Під час читання Святого Письма було дуже багато свідчень, які мають просте пояснення, що йому це наснилося. Ангел явився Йосифу і сказав забирати Немовля і бігти від Ірода. І в Старому Завіті дуже багато є віщих снів. Але і я, і Церква не радить захоплюватися тлумаченням снів, бо тоді дуже легко впасти в якісь сумніви та спокуси. Якщо ти щось відчуваєш, то треба до цього прислухатися, це одне. Але щоб після сну бігти в сонник дивитися, або піти до священика і одразу питати, що це вже прояв марновірства.
– Після війни ми станемо перед дуже серйозними викликами, наприклад, нав’язування антидепресантів. Ви думаєте, Церкві вже треба формулювати щодо цього своє ставлення?
– Коли до мене приходить людина і каже, що вона страждає на депресію, їй страшно погано, що вона не може спати тижнями, то я кажу, що Церква має бути другорядна в цій ситуації. Ви маєте піти до лікаря. Бог нам дав лікарів. І лікар, який дасть антидепресант, дасть ліки, які між двома нейрончиками відновлять зв’язок, це не страшно. Все дуже просто. Без цього, скільки б ви в церкву не ходили, як би ви не помолилися – є фізіологія. Якщо речі пов’язані з фізіологією, то Бог нам дав вирішення цієї проблеми. У мене є парафіяни, які пережили дуже складні депресії, лікувалися в психіатричних лікарнях ще до війни. І вони прийшли до мене, як до священника, а я мав досвід в родині, я знав, що це таке. Я їм порадив не шукати якогось чарівного рішення чи якогось такого супер священника, або якусь там «вичитку сильної молитви», а піти спочатку до психіатра. І після того, як їм стало легше, вони прийшли цілими родинами і тепер ходять до нас в церкву. І в них змінилося життя.
Зараз люди всі травмовані, то безперечно треба їх лікувати. А як їх лікувати, якщо не медикаментами? Окрім духовної допомоги. Я це зрозумів ще в 2014-2015 роках. Я мав чотирьох друзів, які були волонтерами, і пішли вони в кінці 2014-го, початку 2015-го року в АТО. І з чотирьох моїх друзів троє опинилися в психіатричній лікарні. Двоє лікувалися в лікарні по психіатрії, один лікувався в психолога, четвертий, слава Богу, пережив це сам. Тому ось вам і зріз. Може, це не дуже коректно, але є факт – з чотирьох троє мали проблеми. І всі залишилися в Церкві.
– Ми часто кажемо, що московський патріархат це магічне мислення. Я розумію, про що йдеться. Але з іншого боку, без чудес не існує християнина. І от де межа, коли ти просто знаєш, що так буде, тому що ти дуже попросила про це, і це буде всупереч всім обставинам. І де межа, коли починається магічне мислення?
– Ну, дива та магія – це зовсім різні речі. Тобто магія – це якби «примушення божества» різними видами активності через певні дії позитивно «працювати»на тебе.
А чудо – це коли в певний момент, за певних обставин Бог посилає таке вирішення події, що дійсно в цей момент це є чудо. Таких чудес кожен з нас в житті багато бачив. Ми є руками Божими. Бог не являється так, щоби замість нас робити. Він допомагає, але ми повинні працювати, діяти. І тоді і в нашому житті, і через нас в житті інших людей діє Бог.
Ярослава Міщенко