Фото: Україна Православна
«У нас гості, – настоятель столичної парафії Сергій Бережний посміхнувся вірянам, – мій земляк з Донбасу, звідки я ж теж родом, отець Костянтин з Костянтинівки та його матінка».
Це була недільна служба, і після невеличкої проповіді отець Костянтин розповідає, як живе його прифронтова парафія, як допомагає армії: вже півтора десятка мавіків відправили ЗСУ.
«А де гроші взяли?» – безпосередньо запитую я. «Бог дав», – відказує матінка. «Збираємо», – відповідає отець, етнічний росіянин, який майже п’ятнадцять років і проповідує, і служить українською в українській Церкві (тоді ще Київського патріархату).
Я домовляюся зустрітися із симпатичною парою у Михайлівському монастирі, бо завжди цікавилася шляхами духовенства, яке в абсолютно проросійському регіоні, де сама приналежність до Київського патріархату була приводом і для утисків, і для репресій, відривалося від москви. Ми зустрілися біля Київської богословської академії. Отця Костянтина та матінку Наталю знають різні люди, які привітно до них вітаються. Я говорю з отцем, гуляючи зимовим центром і слухаю, як народжувалася автокефалія на Донбасі.
– Отче, з Московського патріархату священники йшли переважно з двох причин: або шукали більшої свободи, або шукали більше України. Що шукали ви, коли на Донбасі перейшли з Моспатріархату у Київський?
– Я в принципі в Церкву прийшов шукати Бога, а не те, що побачив в Московському патріархаті. Співбрати на зібраннях приватно обговорювали, яка в кого машина і хто який будинок купив. Всі ми люди, і не без того, щоб обговорити якісь надбання, у тому числі матеріальні. Але було незручно, коли бачив, як моє тодішнє керівництво Церкви просто не могло наїстися. Якось до нас в храм прийшла літня жіночка. Старенька, попросила за чоловіка заупокійні молитви, чин поховання, а грошей не було зовсім. Настоятель того храму сказав, мовляв, знайдуться гроші – прийдеш. Я догнав її, спитав ім’я спочилого та сказав, що відспіваю заочно просто так. А потім мене обвинуватив настоятель, що я церкву «обкрадаю». Як обкрадаю, я ж безкоштовно все зробив? І таких історій були десятки.
А ще, було, він називав мене «кацапюрою», але сам при тому казав, що не може бути української Церкви, що краще молитися не українською, а церковнослов’янською, що не потрібна своя Церква, що єдність із москвою понад усе. Я і зараз це чую від своїх «сусідів». Важко їх називати співбратами.
Чи я шукав у Київському патріархаті України, чи свободи – не знаю. І те, й інше, але ми з матінкою (а вона завжди мене підтримувала, вона з козацького роду) зрозуміли, що вже так не можемо. І пішли в Київський патріархат просто з порожніми кишенями, не маючи часом навіть грошей на маршрутку, щоб добиратися в село на парафію. Ми пройшли в Московському патріархаті стільки, що в нас не було жалю, чи болю, чи страху, чи чогось такого. Тим більше, що у Київському патріархаті ми знайшли те, що шукали: і спокій, і духовність.
– Ясно, ви вдвох проходили цей шлях. Ви прийшли у 2009 році. Це – передчуття приходу Януковича, час абсолютної безнадії, в серці проросійського регіону. І це вас не зупиняло. Ви розуміли ризики?
– Я вірив в Бога. І тому вже не обертався назад. Мій старший брат теж був священником, але він завжди був у Київському патріархаті. І ми завжди були у гарних та приязних відносинах. Я співслужив з ним разом літургію навіть, коли в МП казали, що то не можна з «розкольниками», а він поважав мій шлях і ніколи не наполягав, щоб я пішов з МП.
Власне, коли моє рішення визріло, то він і представив мене патріарху Філарету. І я від першого моменту не пошкодував. Хоча дійсно автокефалію на Донбасі було будувати непросто. З іншого боку, якщо ти живеш по заповідях, то люди, віряни, відкриваються тобі попри всю пропаганду русміра. Я очолив подвір’я загальноукраїнського братства священномучениці Тетяни у Донецькій області.
У ті часи наш владика Сергій Горобцов 30 парафій відкрив у Тельманівському районі. Я почав служити у Мирнограді, у лікарні. Це була лікарня, як медичне містечко, і Мирноград, і Покровськ обслуговувала. Дуже помітне. Служив щодня, парафія розросталася. Люди приходили на молебні щодня. Але почали тиснути на лікаря, мовляв, нащо ти пустив Київський патріархат. Цілий губернатор області Близнюк підключився. Лікар не хотів нас закривати, але потім запросив мене і сказав: мовляв, вибач, мене звільнять за рік до пенсії. Закрили каплицю. Взагалі нас і мер там підтримував, він був дуже проукраїнський. Але потім відбулася дивна аварія за його участі, про яку прийнято думати, що його просто підставили. Він не вживав алкоголю, перед поїздкою випив чай. І казав потім, що їде, а в очах все попливло. Одним словом, не знаємо, що відбулося, але проукраїнського мера було усунуто.
Після цього ми потрапляємо в містечко Новогродівка. В Новогродівці була одна з найстаріших парафій Київського патріархату у Донецькій області. Мало не всі парафіяни цієї церкви пройшли через Сибір, вони були переселенці із заходу України. Спочатку Сибір, потім не дозволили людям повернутися додому, сказали їхати на Донбас будувати шахти.
Ті мої парафіяни воювали свого часу в УПА, один дідусь, пан Ярослав, ходив навіть в формі УПА. Була зв’язкова УПА пані Бронеслава. Дочекалася, як я приїхав, а як почали служити – за пів року померла. Я колись привіз диски з піснями УПА, то вони сиділи в сльозах: тож все наше. І ці люди, і негаличани хотіли мати українську церкву. Я служив там, а за цей час ще й у Покровську у 2014 році парафію відкрив. І парафія була гарна, люди дуже хотіли українську церкву. Там залишився служити мій учень, отець Роман, який є військовим лікарем та офіцером ЗСУ. Довго був у мене пономарем у Новогродівці, а зараз настоятель громади Амфілохія Почаївського у Покровську.
– Це Донбас, який ми зовсім не знаємо…
– Потім ми переїжджаємо в Константинівку з благословення владики Сергія. Там власник великого підприємства Мегатекс будував храм, хотів збудувати саме українську церкву. Він не входив в деталі, чи УПЦ МП українська, чи ні, але громада почала формуватися саме цієї конфесії. Його зрештою обманули, сказали, що церква українська. А вже у 2014-2015 роках там священники проявилися: мобілізовували людей в «армію днр».
Після звільнення Слов’янська, Краматорська, Костянтинівки, коли стало зрозумілим, чим займались московські клірики, як вони благословляли бойовиків, Гіркіна, головний будівничий храму Юрій Шапран сказав, що це буде церква однозначно Київського патріархату. Почалися погрози від Новінського: Юра, покайся, повернися… Були мобілізовані ресурси для тиску.Але Юрій Шапран був керівником громади, його співробітники були членами громади, тому звільнити парафію від зв’язку з МП не було важко. Але МП ще 5 років потім судився із нами. Місцеві судді вважали, що за перехід до Київського патріархату мають проголосувати всі члени громади, у тому числі ті, хто став бойовиками«днр», напевно. Але в Києві у судах громада все відстояла, захистила своє право.
Цей храм добудовувався вже при мені. Ми завершили будівництво й освятили його на Покрову у 2015 році. І громада склалася: людей двісті збиралося до великої війни. Коли напад почався, нам подзвонили військові й сказали: маєте виїжджати. Я запитую: коли? У відповідь: ще вчора. Ми з матінкою поїхали, але через два тижні повернулися. Місто під обстрілами, але ми й служимо, і працюємо.
Нам дуже допомагає владика Даниїл Зелінський, архієпископ з Української Церкви в США. Важко навіть порахувати, скільки карет «швидкої», наприклад, ми отримали завдяки йому. Нам вдається дуже багато, і дітям переселенців допомагати, і військовим, і всім людям прифронтових територій.
До слова, після надання Томоса нас покликали на зустріч до очільників обласної адміністрації. Там були представники силових структур, я представляв Донецьку єпархію ПЦУ, а намісник Святогірської Лаври митрополит Арсеній представляв Московський патріархат. Ми сидимо у президії, з нас просять обіцянку, що ми не будемо, мовляв, «захоплювати» їхні храми. Це прозвучало комічно, бо так, як поводився на Донбасі Московський патріархат, як вони нас виселяли, як вони захоплювали, так ніхто не поводився. А у нас і в планах такого не було. Митрополит Арсеній каже: моя бабця водила мене в церкву Моспатріархату, хрестила в МП, то тоді якщо я піду в ПЦУ, то я зраджу предків. Я кажу: владико, вас хрестили не в Московському патріархаті, а в православній Церкві. Ось так вони дурять людей.
– Як змінилося ставлення до ПЦУ на Донбасі?
– Коли завершиться війна і люди повернуться, то наш храм буде повний. Так, як було до війни. За час війни склад парафіян змінився тричі. На початку війну було постійне ядро. Більшість з них евакуювалися, і я на проповіді сам казав: бережіть життя, виїжджайте. Люди поїхали, але прийшли нові, колишні парафіяни Московського патріархату, які відійшли після війни від МП. Але і ті люди поїхали або пішли служити. А тепер третій склад. Це специфіка прифронтових міст. Але люди різні…
Є й ті, кому ані війна, ані втрати не допоможуть. Хтось на паркані храму написав: «днр – пройдисвіти». Підходить до мене чоловік і каже: що це у вас написано. Я запитую: а ви це заперечуєте? Він у відповідь: не ображайте нас, «тут днр». Або ще історія… Віряни МП приходять до нас по гуманітарну допомогу. Було, навіть їх благочинний МП сам привозив їх машиною. Ми всім даємо пакети з допомогою. І ось вони приходять по допомогу. Я кажу: а чому ж ви до «розкольників» приходите? А вони відповідають: нам батюшка сказав, «что через вас Бог дает». Я кажу: ну так, виходить, через нас Бог діє все ж таки?
До слова, про зміни. До нас прийшов благочинний, архімандрит зі Святогірської Лаври, буде капеланом. 30 років прослужив у Лаврі. Його двоюрідний брат загинув, а місто, з якого він родом, знищили.
– Отче, ви не боїтеся жити під час постійних прильотів?
– Я вірю, що Господь захистить. Молимося, щоб захистив наших воїнів. І щоб зберіг нас.
Ярослава Міщенко