Фото з відкритих джерел
Ієромонах Нікітас із Пантократорського монастиря для «The Orthodox Time»
Нещодавно ми натрапили на публікацію, яка стосується звернення митрополита Черкаського Феодосія до Вселенського Патріарха з приводу подій, що відбуваються в його митрополії.
Добре відомо, що митрополит Феодосій залишається міцно прив’язаним до колісниці Російської Церкви.
Відомо і те, що він не перервав поминання Патріарха Московського, незважаючи на «рішення» Синоду його Церкви в травні 2022 року розірвати всі стосунки з Руською Церквою. Він також є однією з провідних фігур, які категорично опираються будь-яким спробам діалогу та єдності з Автокефальною Церквою України, просуваючи натомість звичне для Москви «богослов’я» розкольників, неузаконення та подібні до нього аргументи.
На початку інтерв’ю він звернувся до Патріарха Варфоломія від імені своєї пастви, підкресливши, що його пряме звернення не є нахабним, адже сам Патріарх надав йому право говорити з ним безпосередньо про проблеми православ’я в Україні. Але чи може він так само звернутися до Патріарха Московського Кирила? Напевно, самонахабно було б розповідати йому про страждання його пастви під бомбардуваннями та смерть, яку рознесли російські ракети в його єпархії. Це справжні і трагічні умови, а не те, що митрополит подає нижче про захоплення одного з його храмів.
Митрополит висловлює своє розчарування тим, що він називає «мовчанням» Вселенського Патріарха Варфоломія з приводу описуваних ним злочинів. При цьому він, схоже, свідомо не зважає на 5-ту статтю Священного Синоду Вселенського Патріархату, що проходив 9-11 жовтня 2018 року, на якому ухвалювалося рішення щодо надання автокефалії Церкві України. У тому синодальному рішенні отці прямо зазначили: «звертаються до всіх причетних сторін із закликом утриматися від захоплення храмів, монастирів та інших об’єктів власності, а також від усіх актів насильства та помсти, щоб мир і любов Христові взяли гору».
Як добре знає митрополит, у Криму, як і на всіх окупованих росіянами територіях України, чистили всіх, хто належав до Автокефальної Церкви України. У звітах навіть зафіксовані розстріли священників, які належать до Автокефальної Церкви. Звісно, про них він не згадує. Вселенський Патріарх, втім, зі своїм проактивним баченням від самого початку закликав і закликав не допускати подібних звірств. Отже, ніякого «мовчання» з боку Вселенського Патріарха, попри те, що стверджує митрополит, не було. Той, хто вирішив послухатися Матері-Церкви, захищений від усього зла, що неодноразово доводила сама історія.
Далі митрополит стверджує, що Організація Об’єднаних Націй засудила події в Черкасах і закликала до негайного розслідування. При цьому він жодним чином не згадує про засудження ООН російських воєнних злочинів, умисних убивств, нападів на цивільних осіб, незаконних затримань, катувань, зґвалтувань, насильницьких переселень, депортації дітей до Росії. Явно однобоке викладення фактів, а отже, цілком узгоджене з наративом Москви.
Потім, у порівнянні, що є нічим іншим, як абсурдом, він проводить паралель із 20-м століттям, стверджуючи, що попередник Вселенського Патріарха співпрацював із більшовиками у переслідуванні Церкви. Що по-справжньому страшно, так це те, що він не наважується провести реальну паралель: між знесенням храмів більшовиками 100 років тому та знищенням понад 380 православних пам’яток і церков сьогодні, що здійснюється під щоденними бомбардуваннями. Насправді більшість цих храмів належали власній Церкві. При цьому від Патріарха Московського Кирила не було жодної згадки ні про страждання українського народу, ні про руйнування храмів його власної пастви.
Деякі архієреї намагалися виступити проти Патріарха Кирила після руйнування їхніх митрополичьих храмів, як-от Одеський Агафангел та інші. Вони прийшли до усвідомлення, що для росіян на першому місці не Православ’я, а сама Росія. Це відображає один із центральних аспектів ідеології так званого «Русского мира», ідеології, яку вже засудив Олександрійський патріархат.
Насамкінець митрополит Феодосій закликає Патріарха Варфоломія скасувати Томос, який був наданий Автокефальній Церкві України, і відновити «канонічний порядок», тим самим просто повторивши риторику і позиції Руської Церкви в цьому питанні.
Ці аргументи вже давно розвінчані, але з упертою наполегливістю час від часу повторюються з метою підтримання розбрату всередині Української Церкви. Коротко зазначимо, що весь процес надання автокефалії відбувався саме згідно з канонами та Священним Переданням Східної Православної Церкви, як би з цим не не погоджувався митрополит Феодосій. Розкол виник не з вини Вселенського Патріарха, а з вини Руської Церкви, яка продовжує підтримувати і увічнювати розкол. Патріарх Варфоломій, навпаки, об’єднав три фракції, які існували в Україні, і неодноразово закликав усіх розкольників об’єднатися в єдність. Якщо той, хто запрошує до єдності, не зацікавлений, то хто зацікавлений? Напевно, не той, хто відмовляється від запрошення.
Але те, що питання вирішуються відповідно до канонів і церковної традиції, лякає деяких осіб. Адже Святе Передання Церкви та її правила не можуть бути змінені в угоду інтересам тієї чи іншої помісної Церкви. Митрополит у своєму інтерв’ю стверджує, що Церкви в Україні ніколи не будуть об’єднані. Але, як відомо, сам митрополит відіграв певну роль у забезпеченні такого результату.
Зрештою, він закликає Вселенського Патріарха не дозволити особистій честі чи честі престолу, який він тримає, стояти на заваді зцілення страждань мільйонів православних християн. Натомість митрополит, який у своєму інтерв’ю охарактеризував агресивне вторгнення Росії на свою Батьківщину лише як «політичну розбіжність», міг би в цей момент закликати Московського Патріарха Кирила не вагатися, а то і пожертвувати своїм престолом, аби зупинити війну і усунути перешкоду на шляху зцілення страждань мільйонів українських православних християн. Це якраз те саме заклик, з яким сам Вселенський Патріарх звернувся до Москви півтора року тому.
Московський Патріарх же, як той, хто «не має вух, щоб чути», благословляє війну і молиться лише за перемогу, а не за мир. А Московський Патріархат мав би виступати фактором миру, стабільності та рівноваги. Так українське церковне питання могло б вирішитися гладко, без нинішніх міжправославних конфліктів.
Якщо ми всі не визнаємо, що Автокефальна Церква України існує з благословення Матері-Церкви, яка історично надала автокефалію усім Помісним Церквам, і що це зараз є доконаним фактом, то не зможемо зробити свій внесок у єдність Православної Церкви – єдності, до якої ми повинні докластися.
